Цікаво, чи він пам’ятає? Інколи я ловлю на собі його погляд – він один із тих, хто часто дивиться на мене, – і в цей момент я майже впевнена, що так, пам’ятає. Він, ясна річ, постарішав, як і ми всі. Його кругле бліде обличчя потемніло, стало мішкуватим і понурим. Кривулясті вуса кольору пережованого тютюну. Кінчик цигарки між зубами. Темно-синій берет, натягнений на череп. Він переважно мовчить, бо ніколи не був балакучим, але дивиться поглядом побитого пса. Він любить мої млинці та сидр. Можливо, саме тому він ніколи нічого не казав. Ніколи не здіймав галасу.
На шостому році мого перебування тут я нарешті відкрила млинцеву. До того часу я вже мала відкладені гроші, до мене звикли й прийняли до громади. Я найняла хлопця працювати на фермі – він був з Курле й не мав жодного стосунку до тих самих родин, – а ще взяла на роботу дівчину – допомагати обслуговувати клієнтів. Я починала з усього лише п’ятьох столиків – мій секрет завжди полягав у тому, щоб починати з малого і не дратувати людей. Згодом я подвоїла їхню кількість, до того ж у погожі дні я виставляла столи на терасу. Усе було дуже просто. Меню обмежувалося гречаними млинцями з начинками на вибір, якоюсь одною стравою дня й десертами. Як бачите, я могла дати собі раду на кухні, а Лізі доручала приймати замовлення. Свій заклад я назвала «Малиновий млинець», на честь фірмової страви – солодкого млинця з малиновим кулі й домашнім лікером, й усміхалася до себе, уявляючи їхню реакцію, якби вони дізналися… Декілька постійних клієнтів почали називати це місце «У малини», і від цього моя усмішка ставала ще ширшою.
Саме тоді на мене знову звернули увагу чоловіки.
Розумієте, за мірками Ле-Лавеза я була досить забезпеченою жіночкою. На той час мені ледве виповнилося п’ятдесят. До того ж я вміла готувати й вести хазяйство… До мене залицялося кілька чоловіків: хороші й чесні, як Жильбер Дюпре і Жан-Луї Лелассен, і ліниві, як Рамбер Лекоз, якому кортіло отримати довічне харчування. Навіть Поль, милий Поль Ур’я з обвислими прокуреними вусами й постійним мовчанням. Певна річ, питання про щось таке навіть не стояло. Я не могла дозволити собі піддатися такій дурній спокусі. Не те щоб мене це нітрохи не бентежило, але я не могла.
Я мала справу. У мене були материна ферма та спогади. Чоловік змусив би мене все це полишити. Тоді я вже не змогла б приховувати справжнє обличчя, і навіть якби селяни пробачили моє походження, вони б навряд чи змирилися з шістьма роками брехні. Тому я відмовлялася від усіх пропозицій, несміливих і зухвалих, допоки не зажила спочатку репутації безутішної, згодом – неприступної, а відтак – підстаркуватої.
Я прожила в Ле-Лавезі майже десять років. В останні п’ять я запрошувала Пісташ із сімейством на літню відпустку. Я спостерігала, як діти з цікавих окатих пакуночків перетворювались на маленьких яскравих пташок, що на невидимих крилах літали моїми лукою та садом. Пісташ – хороша дочка. Моя таємна улюблениця Нуазетт більше схожа на мене – лукава й бунтівна, з моїми чорними очима й сповненим дикунством і протиріччями серцем. Я могла вмовити її залишитися поряд – вистачило б слова чи усмішки, – але не зробила цього. Мабуть, страхалася, що перетворюся на свою матір. Вона слухняно шле сухі листи. Її шлюб завершився сумно. Вона працює офіціанткою в нічному кафе в Монреалі. Відмовляється брати в мене гроші. А от Пісташ – це така жінка, якою могла стати Ренетт: пухка, довірлива, ніжна зі своїми дітьми й люта, коли необхідно їх захистити, м’яке брунатне волосся, а очі – зелені, як горішок, на честь якого я її назвала. Завдяки їй і дітям я навчилася знову переживати гарні моменти свого дитинства.
Готуючи для них млинці й товстенькі ковбаски з яблуками та запашними травами, я згадала, як бути матусею. Я варила для них варення з інжиру, зелених помідорів, кислих вишень та айви. Дозволяла бавитися з малими грайливими козенятами та згодовувати їм хлібні скоринки й шматочки моркви. Ми годували курей, гладили м’які мордочки поні, збирали заячий щавель для кролів. Я показала їм річку й навчила діставатися до сонячних обмілин. Попередила їх, не без колючки в серці, про всі небезпеки: змій, коріння, коловороти, хибкі піски – і примусила поклястися ніколи-ніколи там не плавати. Я показала їм ліси за селищем, найкращі місця для збору грибів, навчила, як відрізнити справжню лисичку від несправжньої та як знаходити в гущі дику лохину. Таке дитинство мало бути в моїх дівчат. Замість цього був дикий берег Кот-д’Армора, де ми з Ерве жили якийсь час: вітряні пляжі, соснові ліси, криті шифером кам’яні будинки. Я намагалася бути їм хорошою мамою, справді докладала всіх зусиль, але завжди відчувала, що чогось не вистачає. Тепер я розумію, що не вистачало саме цієї ферми, цього будинку, цих полів, цієї сонної смердючої Луари в Ле-Лавезі. Ось чого я для них хотіла, а отримала лише з онуками. Тішачись із ними, я тішила саму себе.