8.
Навколо Андрія надвечір’я. Жовте як руїни. День перетворюється на руїни; нагорі, в місті, ще й досі не прибрані од війни румовища: руїни дня і міста. Андрій бреде повз жовту цегляну стіну із закладеними цеглою вікнами. В одному із вікон дірка, і в ту дірку просунуло гілку деревце, що виросло там. Андрій плуганиться потрісканими плитами хідника: плити прямокутні й зачовгані, поміж них густо пробивається трава. На одному з цілих будинків висить червоний плакат. Не читає напису на ньому, а тільки дивиться на яскраво-червону пляму. Назустріч ступає селянка з коробкою за плечима. Жінка тримає в руці шматок чорного, як земля, хліба і їсть. Проходить повз нього і начебто приносить із собою сутінки. Навколо й справді посутеніло, Андрій завертає за ріг і бачить дощату буду, з дверей якої випливає синій димок. Крізь прочіл видно столи, за якими сидять за пивом чоловіки. Вони палять самосад, і цей димок, що витікає з дверей, – від того самосаду. За прилавком стоїть рудий, аж світиться, буфетник і поблискує золотими зубами. Андрій переступає порога. В кутку за столом троє розпивають півлітру. Зводять склянки і голосно цокаються.
– Хлюсни-но мені, Сьомко, сто грам, – каже Андрій і кладе на заляпаний пивом прилавок десятку. Сьомка бере склянку і, не кваплячись, наливає. Андрій тупо дивиться, як прозоро біжить рідина.
– Лий доверху! – каже він, відчуваючи, як у грудях у нього щось дере й шкрябає.
Сьомка ллє, Андрій бере склянку і п’є, як воду. Не відчуває ні міцності, ні смаку. Відчуває, що всередині у нього щось болить, скімлить і плаче. Хоче залити й затопити те скімливе й плакуще, та коли ставить склянку на прилавок, відчуває, що йому пересохли вуста. Повертається й виходить геть. Над містом хитаються бліді рожевуваті сутінки. Вулиця порожня, і він сновигає по тих-таки прямокутних плитах. Але цього разу плити погойдуються під ногами, і він не втримується, щоб не впустити на них важку й солону сльозу.
9.
Ганя сиділа на ослінці, ховаючись у тіні бузкового куща, – ось про що оповіла вона братовій. Сонце бавилося дубовим листям, півень наступав на курку, войовниче волочачи по землі крило; велика попеляста кішка зі світло-зеленими очима стрибнула на лавку й наставила до братової мордочку.
– Вчора вони збиралися, – продовжила розповідь Ганя і хитнула в бік мовчазного чолов’яги, що спокійно пас корову. – Пили й дуже горлали!
Братова погладила між вухами попелясту кішку, та замуркотіла.
– Може, свято яке? – сказала братова.
– Ніякого свята, – спалахнула Ганя. – У Степана день народження в січні, в його жінки – в січні, а у Вальки з Горбатим – у лютому.
Похмурий чолов’яга підігнав корову ближче до двору. Скинув сіру, вимоклу в поті кепку і втер долонею густий піт.
– Радилися, як обплутати Андрія, – сказала Ганя.
Виповіла все, що мала сказати, і напруження поступово спадало з її обличчя. Від квітника ніжно пахло, загула бджола, вилітаючи із жоржини.
– У цьому всьому чорт ногу зламає, – сказала братова.
– Сиділи на Степановому подвір’ї і сварилися, – повідомила Ганя.
Кішка стрибнула на коліна братової, солодко згорнулася клубком і позіхнула, розводячи рожеві, обтикані гострими зубками щелепки. Вони мовчали: Ганя висловилася, а братова не знала, як її розрадити.
Похмурий чолов’яга перегнав корову через дорогу й потяг її через верболози на галявину. Там він пустив худобину пастись, а сам ліг на траві, наклавши на обличчя кепку. Легка, блискуча ластівка торкнулася грудьми води й стрімко майнула вгору, де тремтів блакитно-чистий блават.
– Як там Сашко? – спитала братова.
– Знову щось подіялося. То веселився й марширував, а тепер сидить у хаті й не хоче виходити.
– Забувся про теля?
– Кажу ж: сидить у хаті й думає. Варка боїться, щоб знову йому щось не спричинилося.
Братова гладила кішку.
– Андрій тікати хоче, – сказала Ганя. – Але подадуть на розшук та ще й посадять.
Вона раптом заплакала. Сльози покотилися двома сірими рівчаками.
– Пообідаєш з нами? – спитала братова.
– Не треба було з ними зв’язуватися! Господи, хіба не казала я: не лізь у те кубло. Так ні, уперте таке й дурне, а їм такого дурня тільки й тра… Всі гроші, які привіз, їм оддав, і, дурне, чогось туди ще й лазить. А вони йому у вічі плюють. Господи, навіщо напасть на мене така! Старий дому не тримається, старший у землі гниє, а цей – ні пуття, ні радості!