– Тепер гаразд. Недобре пить, не закусюючи. Скажу тобі одверто. Петре, – не все, що ти мені сказав, до серця мені. Але ти рідня, і я тобі допоможу. Пойняв, тільки тому, що ти рідня!
– Ну, аякже, – захитав головою, мов приставлено її до пліч, Горбатий. – Рідня – це перш за все. Я за рідню голову покладу і не задумаюся. Я за рідню роздушити себе дам.
– Це ще хтозна, – понуро відрізав похмурий чолов’яга і знову поставив до Горбатого палахкі очі. В того заповзали по спині мурашки, але на вустах продовжувала грати трохи улеслива, а трохи й підбадьорлива усмішка – очей своїх од пронизуватих похмурого чолов’яги він не відвів. Це, певне, тому не сподобалося, бо несподівано перехилився через стола, схопив Горбатого за барки й майже витяг нагору. Перекинулася склянка. Горбатий зачепив грудьми пляшку, перекинулася й вона й забулькала. І тут Горбатий повівся, мов циркач: змахнув рукою і підхопив пляшку.
– Ну, чого ви, дядьку, чого? – задзвенів він тонко. – От і святу водичку перекинули, а я не такий багатий, щоб добро розливать. Пустіть мене, дядьку, коли не хочете, щоб я вам голову розбив!
Але чолов’яга вдивлявсь у нього гарячим поглядом.
– У бога ти віруєш?
– Ну, певне, дядьку, ну певне! Як це так – не вірувать у бога. Та я, їй-богу, вірую в бога…
Чолов’яга відпустив Горбатого, і той м’яко сповз назад на стілець.
– Це я тебе спребував, – сказав дядько мирно, і на вустах у нього спалахнуло щось схоже на усмішку. – Налий іще!
Горбатий лив тремтячою рукою.
– Та не трусись ти, як юдине дерево, – сказав похмурий чолов’яга. – Все, що треба, я зроблю. В мене, бра, слова не полова, по вітрі не віються. Буде вам як шовковенький. Пойняв?
– Чого ж не пойняти, дядьку! – скоромовкою заговорив Горбатий. – Через те тільки й прошу вас, що ви родич та й діло добре знаєте. Я вас всіда уважав, дядьку. Бо ви серед нас, дядьку, як той кулак, – Горбатий зціпив кулака і твердо поставив його на столі, ви в нас, дядьку, характерник. Я теж трохи не від того, бо на картах гадаю, але вам я, дядьку, і в підметки не годжуся.
Похмурий чолов’яга з хрускотом розтирав зубами хліб із цибулею.
– Може, й так, а може, й ні, – пробурмотів він.
11.
Минулої осені, коли було так багато листя, коли околиця мріла в м’якому літеплі й шелестіла, мов шепотіла заклинання, помер старий Ювпак, спокійно відійшовши в царство тіней і пронісши наостанок через околицю свій гострий профіль та міцно стиснуті вуста. Старий прожив життя насторожено й мовчазно, не мовивши нікому зайвого слова і не полишивши заповіту. Падало тоді й засипало околицю листя, а літепло пронизувалося ножами холодних струменів. У таку пору старий виглядав у труні урочисто й повчально; зрештою, такий він був, його заповіт: знай своє, роби, але не пащекуй. Безпомильно прочитав цей заповіт на батьковому обличчі перш за все Степан, через це й не відводив од батька погляду: навіть неживий, той мав стиснуті вуста, а риси обличчя залишалися нерухомо-чіткі. Валька плакала, як і годиться під таку хвилю жінкам, а Горбатий смиренно пускав під лоба очі: переймався подією якнайменше, бо батько Горбатого не любив. Мовчазний чолов’яга, котрий тоді ще жив у селі, приїхав на ту нагоду до міста возом – на його свиті й досі висіли жовті соломинки, – дивився байдужно й тупо: вони з братом родичалися не вельми. Листя шаруділо в них під ногами, коли виносили труну з покійним, і вони рушили всі разом із цікавими й охочими – цікавих та охочих, правда, було небагато, – вслід за тим гострим профілем, несучи за ними профілі й свої, так само гострі – орлині.
Минулої осені, коли так багато було листя, вони таки відчули, що осиротіли. Але попри те кожен ніс у собі й світлу часточку: кожен із них у свій спосіб звільнявся – старий був вдачі крутої. Отож, ідучи отак щільним рядом зі своєю скорботою, кожен знав своє й думав за своє: кожен по-своєму дов’язував вузли, тобто думав про те, що не було завершене. Отак вони й ішли: з’єднані, але й роз’єднані; та головне, що в’язало їх, стало мумією і покірно несло орлиний профіль в осінь та шарудіння. Вони ж одностайно йшли по листю, мали звільнення й скорботу, і це було так, як літепло з ножами холодних струменів. Навіть Валька перестала плакати, забувши, що це їй годилося як жінці, підтисла вуста, і її очі засвітилися так само твердо, як і в братів, – вони йшли та йшли, злучені перед очима цікавих, гордовито, але й печально, важко ступаючи чобітьми – чоботи в усіх, крім жінок. Коли ж налетіли пасма бабиного літа й оповили незрушне обличчя покійного, всі відчули благословення, послане кожному зокрема. А осінь того року так якось відразу обсипала листя, і найбільше його випало саме того дня – вільготне і свіже, з тим-таки ніжно-тлінним запахом, який і позначає смерть, але який приносить у душу й вільготу. Через це вони і ступали дружно: заплакані жінки й суворі чоловіки, ззаду кілька охочих і цікавих із тих, хто сподівався бути запрошеним на поминки, – це накладало на всіх обітницю єдності. Але було й інше: кожен із них під цим небом і біля цих дерев, що наче змовилися скинути сьогодні із себе листя, відокремлювався від інших і ставав сам по собі, і це відчували вони з кожним рухом, з кожною лопатою землі: грудки стукали об віко труни, а Горбатий упав навколішки і покладав на груди великі та щедрі хрести – він єдиний із них помолився за упокій батькової душі.