12.
Наступного дня похмурий чолов’яга корови не пас, її вивело миршаве руденьке дівча, яке пильно стежило за худобиною й безсило махало руками, коли та не слухалася.
Похмурий чолов’яга надів поверх сорочки сірого кортового піджака, взяв корзину й повільно рушив через кладку, далі – під гору, я за якийсь час сховався за кущами – ішов він стежкою, що вела до лісу.
Ганина братова довго стояла біля хвіртки й дивилася. Нарешті постать похмурого чолов’яги сховалася, і братова зітхнула. Руденьке дівча тягло корову, яка огиналася й крутила головою.
– Це що, батько сьогодні не пасе? – спитала братова.
Дівча зупинилося, а корова махнула головою.
– Дід? – перепитало дівча. – Дід сьогодні не пасе.
– Не було кого послати, чи що? – спитала братова.
– Не було, – сказало дівча і втерло з лоба піт. – У баби ноги болять.
– А мама?
– Мама з батьком на роботі, – сказало дівча.
Братова зітхнула, а мале потягло корову далі.
– Куди це ти її тягнеш? – спитала братова.
– Таж пастись, – відказало дівча.
– Паси тут, під парканом, – запропонувала братова, хоч похмурому чолов’язі вони те з чоловіком забороняли.
Мале пустило корову, і та скубнула соковитої, нетоптаної трави. Дівча сіло на каменя і відразу ж перетворилося на руду грудочку.
– Мала ти ще до корови, – сказала братова й пішла у глиб двору.
Дівча виставило конопате личко, моргнуло рудими віями й показало в спину братовій язика. Руді оченята її блиснули, а губи нараз міцно стулилися.
13.
Божевільний підхопив рукою внука і почав скрадатися вздовж почорнілої дощатої стіни, на якій золотилися подекуди ясні плями сучків. Ступив у глибокий тунель вулиці й роззирнувся. Зобабіч здіймалися горби, вулиця тяглась угору – круто загнутий бумеранг – і донизу в глиб околиці. Божевільний знову рушив туди, вниз, де були міст та пивниця. Пришвидшував ходу і нарешті побіг, притискаючи внука до грудей. Гарячий, як кров, піт котився по його обличчю – сьогодні забагато бачив червоного: гілки верболозів, хвилі річки, важкуваті, з йодистим відблиском листки акацій, що шаруділи під ногами, навіть трава. Це нервувало божевільного, бо він вийшов задля зеленого, а прагнув знайти те, чого так пильно шукав і про що так довго думав, зачинившись у хаті. Там, у хаті, не один день просидів біля вікна й невідривно дививсь у шибу. Було те вікно запнуте листям американського клена, а крізь нього проглядали голубі медузи неба, по яких креслилися білі, сині й червоні лінії. Заважало йому й було недоречне тільки червоне, але його рятувало тоді кленове листя; листя й приваблювало його – годинами міг роздивлятися його обриси. Це нагадувало щось приємне й забуте, це, зрештою, давало йому силу думати. Думав довго й уперто, можливо, через те не хотів їсти й пити. В такі хвилі ніхто з домашніх не зважувався підходити до нього; натомість посилали внука. Онук ніс миску борщу в малих тремтливих руках, затинаючись на кволих ніжках, його обличчя ставало також суворе й трохи урочисте, малі очі світилися впевнено і ясно – божевільний бачив онука й усміхався до нього куточком рота й одним оком – друга половина обличчя лишалася незворушна. Брав тарілку, а внук умощувався біля нього на стільчику і терпляче чекав, поки дід поїсть. Тільки при ньому божевільний їв – любив відчувати коло себе цього малого, серйозного й такого на себе схожого. Відтак віддавав хлопчику миску й цілував у лоба. Це означало, що внук мав відійти, і той відходив так само неквапно й урочисто, несучи перед собою вже порожню тарілку. Божевільний знову припадав до вікна і знову вбирав у себе зелене світло, що його виточувало з себе кленове листя. Сидів отак довго, серйозний і похмурий, і в очах його грали зелені вогники. Коли ж до нього знову підходив онук з квартою чаю чи узвару, знову всміхався до нього тільки половиною обличчя. Друга половина, та, до вікна, за яким ріс клен, була серйозна й замислена; врешті, уже починав відчувати в собі ритмічний плин, що охоплював ціле його єство і якого не повинен у собі порушувати. Відчував цей настрій, як щось таке, ненадійне, що може ось-ось перерватися, – боявся того, адже завжди тоді приходив до нього Біль – білий чоловік із знаряддями тортур.