– Слухай, ти, – сказав він Горбатому, що незмінно стовбичив біля них. – Ану-но, біжи погуляй!
– Валь, він мене з моєї хати проганяє, – поскаржився Горбатий. – Чула таке?
– Чого ти його проганяєш? – спитала Валька, хмурячись. – Він у своїй хаті.
– Поговорити з тобою хочу, – сказав Андрій.
– Можеш при ньому говорити, – скоромовкою відказала Валька. – Від братика в мене нема секретів.
– Все одно від мене нічого не сховаєш, – потвердив Горбатий.
Андрій подивився на одну і другого, одна і другий здалися йому далекими і зчужілими. Хоча ні, жіноче обличчя й зараз його принаджувало.
– Зникни, бо черепа провалю! – рявкнув Андрій з такою люттю, що Горбатий миттю опинивсь у сінях.
– Чула, Валь! – закричав він із сіней. – Цей бандюга голову мені хоче провалити, а ти мовчиш!
– Залиши нас, Петю, – мирно сказала Валька і сіла на стільця біля столу, куди падала сонячна стяга. Сонце відразу ж позолотило її волосся і засвітило світлі волосини на нозі; Горбатий прихилив двері, але, певне, прикипів вухом до замкової щілини.
– То що? – спитала Валька крижаним тоном. – Тільки не кричи, дитину мені розбудеш.
Але дитина вже прокинулася. Запищала в колисці, і Валька рушила до неї.
– То що? – кинула на ходу.
– Я це, – сказав він. – Хочу сказать, ну, знаєш, є воно, то є. Давай того… знову зійдемося… Ну, поживемо трохи, а там я, може, до нього і звикну.
Валька взяла дитину на руки, воно закліпало на Андрія синіми оченятами.
– Чого ж, – сказала вона, – вже тобі не вперше кажу: визнай дитину – й житимем.
Його обличчя побуряковіло, а посеред лоба виступила напружена жилка.
– Нє, – сказав він. – Так зразу не можу я. Давай трохи поживемо. Дитина не моя, але я до того звикнути хочу.
– Твоя чи не твоя, а твоя буде, – сказала зимно Валька і підгецнула маля. – Ану, маленький, гоп! Бач, який у тебе папка, не признає тебе, такого гарного пузанчика.
Він натужно дихав.
– Ти чуй, що хочу сказати, – мовив він. – Є воно, то хай буде, ніде його не подінеш. Але не зразу, не можу я зразу…
– А я хочу зразу, – сказала Валька, різко встаючи, – Хочу – і все. І в нього буде батько. Не можна добром, суд припише.
– Як припише? – спитав перелякано Андрій.
– А отак, візьме й припише. Ти мій чоловік, не живемо разом, то маєш мені на нього платити. І нема чого тут багато гадать. Я тебе біля себе не тримаю, але й не жену. Я з тобою всіда по-доброму, отож не виводь мене. Не виводь, бо випру, і більше через порога мого не переступиш.
Вона схилилася до малого й почала лоскотати його носом:
– Ти мій мазунчик, у-лю-лю, ти мій красунчик, ти мій пузанчик…
Раптом звела розпашіле й од того погарніле обличчя і, дивлячись на Андрія майже лагідно, сказала: