Поступово думки набували тієї ясності, якою спалахував його мозок тільки в поодинокі моменти. Такий момент настав, однак божевільний знав, що теляти на галявині ще нема. Він знав також, що коли стовбичитиме на видноті, теляти й не буде. Саме тому побіг не до галявини, а до верболозів. Пірнув у зарості, й онук припав до його гарячої шиї.
Вони продиралися крізь хащі довго. Доти, доки не зупинилися на піщаному видолинку, оточеному з трьох боків верболозами. З четвертого був просвіт, тобто четвертий бік – це й була галявина перед очима, яку й мав тримати у визорі. Божевільний поставив на пісок онука й утомлено втерся. Тоді ліг на живота, наставивши до галявини обличчя, а внук спокійно почав рити в піску кринички.
19.
Онук сидів на піску, схрестивши по-турецькому ноги, біля нього весь пісок було порито ямками. Тепер він сидів і дивився крізь листя. Крізь те листя він і помітив теля, яке самотньо брело через річку. Онук торкнув діда й показав пальцем. Божевільний закляк, але видно було, що його тіло пружавіє. Наливалася багрянцем шия, а очі почали блискотіти: до нього донеслася хвиля щемкого трепету. Той трепет ішов від запаху й хлюпоту: теля перебродило річку, манірно виставляючи тонкі, в білих плямах ноги.
Божевільний спершу поповз. Звивався на піску, як змій: швидко і звинно. Шуміли верболози – віяв слабкий легіт. Онук звівся на ноги, а божевільний уже поповз блискавично швидко. Онук спокійно подибав за ним, помахуючи лозовою гілочкою, яку перед тим так само спокійно зламав.
Усе так перенапружилося, що божевільний навіть здобув глузд. Власне, було це сліпуче, прозоре й тремке світло, що почало його заливати з голови до ніг. Осявало простір, як осяває блискавка, тільки спалах ніби застиг. Яскраво отінювалися навкруги дерева, теля було так само отінене, і він уже напевне знав, що то його тіло. Було це зближення двох начал: хаосу й землі, зближення для нового спалаху, якого давно сподівався.
Зупинився й надчікував, доки теля вибреде на берег. Всунув до рота вербового листка і нервово жував, не відчуваючи терпкої гіркоти. Стояв на мокрому піску й поступово вгрузав у нього, босі ноги відчували приємну вільгу. Онук підійшов до діда й спинився. Цьвохкав патичком по воді й терпляче надчікував…
Ювпак стояв на городі і стежив за телям. Над ним шелестіла копійками листя акація, і йому був приємний той шурхіт. Сьогодні був погідний більше, ніж звичайно, тому й випивав своє задоволення разом із димом, що його висмоктував із цигарки «Делі». Коли ж з верболозів стрілою вилетів божевільний і метнувся до теляти, спершу задубів і розгубився. Але тієї ж таки хвилі увірвалася йому в груди могутнім сплеском лють і затопила мозок: Ювпак стрибнув через паркан і, розірвавши бур’яни, метнувся до річки. Божевільний уже схопив теля за хвоста і тяг його на берег, а Ювпак біг так, що стугоніла земля, біг із такою несамовитістю, що перехожі зупинялися, а кури розліталися з-під ніг, гублячи пух.
Це була битва з передвічного часу. Хаос і впевненість, стихія і сила – вони зчепилися так, наче хотіли розірвати один одного чи злитися в одно. Хаос і лад переплутались в одному дикому клубку: летіла земля, вирвані клапті трави, шматки неба, летіла вода, плюскалася й кипіла. Клубок тіл хрипів і пручався, тріщав і хрумтів. Теля тривожно мукало, до нього підійшов онук і став, широко розплющивши очі й розтуливши рота. Від хат уже бігли Ювпачка й жінка божевільного, бігли сусіди й перехожі. Мокрі тіла скручувались дедалі тісніше, здавалося, між ними немає проміжку, вони – одне тіло, один клубок, що зрісся навічно. Цей клубок шарпавсь у собі, сплітався й розпадався, вряди-годи з нього вилітала одна чи друга рука і знову уклеювалась у те спільне тіло.