Жінки смикали той клубок, кричали й плакали. Але тіла стискалися щільніше й щільніше, і їх уже перестали розбороняти. Супротивники гарчали, вимотані і сплющені, викачані у землі й багні, заляпані соком трави, – нагадували дику подобизну корчів. До них уже бігли, щоб розборонити, чоловіки…
Але тут сталося несподіване. Клубок розпався. Божевільний скочив на ноги, звівся і Ювпак. Вони подивилися один на одного особливими, зачумленими поглядами, як непримиренні вороги, але і як нерозлийвода-друзі, і всі побачили, що божевільний скис. Утомлено опустив плечі, підняв капелюха й обтрусив його об коліно. Підняв дитину на руки, навіть не глянувши на теля, ще раз неуважно розглянувся і спокійно, трохи к розбито почвалав геть.
Він ішов уздовж берега, намагаючись триматися лінії, що розділяла воду з землею, ішов широким нервовим кроком, а за його спиною, де була вимнута і сколочена трава, стояла юрба й німо дивилася йому вслід.
– З ними треба так, – сказав Ювпак, витираючи з обличчя кров. Сплюнув крізь зуби й гордовито звів голову. – Вони повинні силу відчути…
20.
Ганя сиділа в затінку бузкового куща; навпроти, як звичайно, братова, того дня була неділя, і біля братової примостився й брат.
– Це все дурне, – гарячився брат. – Чоловіка не було в місті, а йому приписують дитину.
Ганя мовчала, лише зітхнула. Кури дзьобали розсипану пшеницю, а кішка вивернулася серед двору і спала.
– Вони можуть усе, – сказала Ганя. – Підставлять свідка, і той скаже: приїжджав, мовляв, Андрій, тоді й тоді. Доведи, що він таки не приїжджав.
– Коли суд? – спитала братова.
– Двадцять п’ятого.
Сонце пробивало дубове листя, падало й на бузкового куща і продірявлювало його. Цвіли жоржини, і бджоли вивалювалися з жовтогарячих пелюсток. На вулиці пас корову мовчазний чолов’яга, тримав налигача й спокійно роззирав з-під кепки околицю.
– А він що, не може довести, що звідтіля не виїжджав?
– Що він може! – сказала Ганя.
Кішка підвела голову й дивилася на город, у якому кублилися горобці. Хвіст її моторно помахував. Дзьобали пшеницю кури, забряжчав ланцюгом собака.
– Спусти Джіма, хай побігає, – сказав брат.
Братова підвелася і зайшла за ріг хати. Джім ускочив на подвір’я як зачумлений. Підскочив до парканчика й підняв задню лапу. Кішка, стрепенулася і з’їжилася. Братова сіла на лавку й заклала ногу на ногу.
– А що Сашко? – спитала вона.
– Таки забрали, – відповіла Ганя. – Він нікого не чіпав, окрім теляти. Треба було тому йолопові лізти із ним битися…
Собака нюхався з котом. Стояли одне супроти одного насторожені й тремкі. Пес чхнув, і кіт одскочив убік. Але не тікав.
– Після того, як вони його споїли тим дурманом, – сказала Ганя, – якийсь ніби прибитий став. Одне добре: бігав до них щодня, а це як одрізало.
Похмурий чолов’яга пустив корову під парканом. Над вулицею до річки пронеслася зграя ластівок. У воді бовталися із саком хлопчаки. Ставили між зілля й заганяли, тупаючи взутими в калоші ногами. Пес знову нюхався з кішкою, кури покинули пшеницю й ліниво розбрелися по городу.
– Хоче поїхати й не з’явитися на суд, – сказала Ганя.
– Собі на голову, – сказав брат. – Повістку ж йому вручили.
– Я казала, але після того, як підпоїли, ніби прибитий став. Усе мовчить, думає, ні з ким не балакає, дурману вони йому дали, чи що?
Собака наблизив морду до кішки, та граційно відмахнулася й пострибала в сіни. Мовчазний чолов’яга пас корову вже під самим двором. Хлопчак підняв блискучого від води сака, і стало видно, як тріпочеться в ньому срібляста риба.
– Хай бере розвод, – сказав брат.
– А що це змінить, – озвалася братова. – Платитиме так чи так.
Ганя дивилася собі під ноги. Там повзали мурахи, тягли бадилину, інші просто йшли, ще інші зупинялися подивитися на тих, що тягли бадилину. Собака підійшов до миски з водою для курей і підняв лапу.
– Прусь! – махнула братова.
Собака лукаво блиснув очима й підійшов до братової. Поклав на коліна голову, дивився, приплющивши повіки.
– Не знаю, що йому й радити, – сказала Ганя.
– Дурному скрізь добре: і там б’ють, і там женуть, – сказав брат.
Собака повернувся до хвіртки й загарчав. Вони всі разом побачили, що з-за паркана стирчить голова похмурого чолов’яги.