ЧАСТИНА ДРУГА
ВОГОНЬ
1.
Горбатий любив сідати у закутку й обдивлятися кімнату. Велике залізне ліжко із дзигами та кульками, над тими дзигами потріскана нікельована дужка, бильця пофарбовано синьою фарбою з безліччю горбиків, які він любив сколупувати, коли сон не брався віч. Через це під нігтями у нього майже завжди синіло, а часто стригти нігті він не любив.
Сьогодні день був не такий, як завжди, його навіть не тягло на базар, куди постійно ходив з почорнілою від часу корзиною з пришитим замість накривки сіро-зеленим шматком брезенту. Горбатий зирнув у вікно – шматок голубого неба сочив рідке світло, якийсь нагад чи передчуття раптом торкнулося його серця: смуги блакитні й чисті – смуток; смуги жовті, наче сонячне проміння, – сміх; смуги чорні – образа; смуги червоні, як вогонь, – утішна лють. Ці смуги з’єдналися тут, у сутінному просторі його мешкання, де стигне сіра, як туман, тиша і де солодко їсть його невияснена печаль.
Неквапно згадував базар і товчок: людське юрмисько, в якому завжди губився, знайомі обличчя перекупників та спекулянтів ширшого розмаху; знав їх усіх, а вони знали його – шепоти й домовляння в тихому кутку, постійні більші чи менші оборудки. Трохи далі стояли ряди продавців тютюну з розвернутими торбинами і зі склянками, повними жовтої окрухи. Біля того ряду завжди стовбичать чоловіки, випробовуючи тютюн на міцність, – висить над тим рядом голуба димова хмарка. Ряд олійний, овочевий; куток, у якому збиралися продавці курей, – Горбатий залюбки лазив ускрізь, пробираючись поміж людських спин та рук і пропонуючи старі газети, лавровий лист та шпильки. Виторг мав не такий і великий, але це давало йому змогу сяк-так тягти; зрештою, подобався йому й сам базар, сновидьга, зібрання найдивовижніиіих людських облич, продуктів та речей. Завжди відчував у тому нурті піднесення, завжди мав насторожене око, бо неодмінним складником базару були й «лягаві», які часто на нього наскакували, але й на той випадок він мав вироблену систему заходів, зокрема прослизав до млина, де мав знайомого мірошника, вилазив по східцях до жорен і там сидів, скулившись і наслухаючи, як важко мелеться зерно і як свіжо й чудово починає пахнути борошно. Увечері відчував солодку вичерпаність, повертався через Чуднівську; на ганках спокійно сиділи євреї і про щось голосно шварготали: минав і занепалого на розум шевця, який дивився на ноги перехожих і незмінно казав, чого їм бракує: підметки чи набойки, рубчика чи латки. Бурмотів оті поради швидкою скоромовкою, і Горбатий зі своїми парусовими, майже подертими туфлями намагався якнайшвидше повз нього проскочити.
Сьогодні він вирішив дати собі вихідний, бо особливий мав настрій, бо якась тиха стума повила його мозок і серце, бо захотів утіхи й тиші, а може, трохи й пожаліти себе. Очі його вряди-годи спалахували блискотами; підтяг ноги, обхопив їх довгими, як клешні, руками, вперся горбом об стіну і дивився, світу не бачачи. Перед ним пропливало марево – якраз отам, на супротивній стіні; сидів як у кіно, а стіна була екраном, і пливли, пливли перед ним усілякі видива, не ті, які прокручував для нього хтось, а ті, що їх творила власна уява. Найчастіше бачив на тій стіні м’який фотель із ложем для горба, просторий, лискучий, оббитий оксамитом і з позолотою на ручках – привид із давньої казки, яку розповідала йому колись мати про барона Шодуара, горбатого, як і він, але пана на всю губу. Саме той Шодуар любив всідатись у таке крісло на веранді свого палацу і, палячи сигару, примружено дивитися на світ. Та материна розповідь чомусь незмірно вражала його в дитинстві, вражає вона його й зараз, хоч сам ніколи не бачив ані барона, ані його зробленого на спеціальне замовлення крісла. Отож у подібні до цієї хвилини неодмінно починав сеанс із видива цього крісла, тоді солодка й тепла хвиля омивала його – Горбатий, намилувавшись досхочу з того дива, приплющувався, і щире зітхання вихоплювалося йому з грудей. Сам палац барона Шодуара після революції було перетворено на краєзнавчий музей, він згорів у війну, і Горбатий сам бігав на те дивитися – мав потаємну думку, що те крісло могло б зберегтися і його у загальній вервітні можна було б, ну… позичити. Якісь юрливі постаті виносили з палахкого будинку загорнуті в мішок речі й картини; він кинувся туди й собі, але там було так спечно, що він злякався й поспішив вискочити геть, так нічим і не поживившись. Над палацом уже гоготіла яскрава шайка полум’я, а у вікна сірими клубами валив дим. Горбатий відчув щирий жаль, бо це була таки єдина можливість коли не заволодіти, то переконатися, що те крісло існує, але не був такий дурний, щоб ризикувати задля химери життям, отож повернувся на п’ятках і пішов геть, тримаючи на вустах тонку посмішку, – попри все, незвідь-чому був радий, що палац той летить до чортів.