У Горбатого дрібно затіпалася щока, видиво фотеля стало зриме до ілюзії: розглядав позолоту на дереві й оксамит, якого й торкатися було страшно, такий він був пишний. Спинка ясніла від срібних стьобків, а дерев’яні ніжки імітували лев’ячі лапи. Отож дивився на те диво й палився вогнем, солодким, як мед; довкола спалахували й мінилися різнобарвні смуги, кожна з яких означала якийсь переливний його настрій; запалював на тій стіні червоне і знову милувався, як горить палац Шодуара, як палають ряди вікон, а над дахом, наче велетенський півнячий гребінь, зависла вогняна шапка. Несамовито вили в небі літаки, але ті люди із мішками, що вискакували з розчинених навстіж дверей музею, зовсім не боялися бомб, у них були гарячково розпалені очі, а роти від задухи розтулені. Потім він із деякими з них зустрічався, і вони загадково говорили, що те й те вони «купили, як бомбили», при цьому хитро й таємниче підморгуючи; Горбатий відчував тоді до тих «купівельників» уразливу заздрість, бо сам він нічого не «купив» і то через страх, бо таки по-справжньому лякався бомб і вогню. Він тільки трохи полазив по покинутих хатах, здебільшого єврейських, але в тих хатах вже встигли попорядкувати спритніші за нього, і єдина здобич, якої дірвався, був фаянсовий козел, який поважно лежав на солом’яній підстилці; його спритні «купівельники» не забрали, бо шматок тієї підстилки був відбитий.
Отож дивився, як палає на його стіні повторений кадр – палац Шодуара, і тонка усмішка лежала на його вустах.
– Хе-хе! – казав він сакраментально. – От тобі й маєш, хе-хе, було все, а тепер ковальський пшик!
Потому Горбатий приступав до другої частини свого дійства. Брав у руку дзеркальце – єдине, що залишила йому зі своїх речей Валька, – зараз вона жила в чергового свого любаска, – і з видимим задоволенням розглядав власне обличчя. Це було й справді гарне обличчя з довгим прямим носом, прикрашене чорними оксамитовими очима й густою кучмою хвилястого волосся. Він дивився на себе з сумнуватою усмішкою й уявляв, а що було б, коли б у дитинстві не звалився він з печі й не пошкодив хребта; що було б, коли б це обличчя належало стрункому й високому, тоді б усі жінки схилялися йому в ноги, тоді б він міняв їх, мов рукавички, – тоді б він погуляв!
Відкладав дзеркальце й бачив себе на тій стіні; стрункого і стрімкого, бачив красунь, що аж голови завертали в його бік, вибирав із них найкращу і вів… ні, не в цей підвал, а в пишно уряджену квартиру, де кришталеві кухлі, вази, плафони, де пишні меблі і м’які килими.
Так, сьогодні був день, коли дозволяв собі такий послаб; дозволяв, щоб мрії й мариська заполонювали його, бо сила, яка щодня штовхала його по вулицях і базарі, вивітрилася з нього; йому також треба відпочити – не залізний-бо він. Отож сидів і жалів себе, як жаліла його колись покійна мати, і від того каменюка прилягала йому до серця, а з другого боку не менша й утіха.
Надходив обідній час, і легка судома з’явилась у нього в шлунку – коли б то хтось, хоч би в такий день, зварив йому їсти. Але їсти мусив варити собі сам, тож неохоче сповзав із стільця, хрумтіли йому суглоби, а в п’ятах поколювали голки – застоялася кров. «Хоч би вода була у відрі», – думав він, хоч чудово знав: і води в нього не було. Отож брав відра й виповзав на сонце, мружився до нього, мов кіт, і так йому самотньо й смутно робилося. Добре хоч, що колонка була тут-таки, у дворі; він волочився неквапно з відрами через двір, а тоді дивився, як дзвінко падає іскристий, шипучий струмінь.
На своєму ганку сидів Піддубний, його широке татарське лице було розвернене до сонця, а очей Піддубний не мав – грівся. На колінах у нього лежала величезна руда кішка, яка солодко мрукала, – грілася також. Пухка, виплекана рука Піддубного гладила кішку від голови до хвоста, тоді як друга безживно звисала вздовж тіла.
Горбатий схопив повне відро й підніс на рівне. Струмінь знову вдаривсь об оцинковане дно, а Піддубний розплющився.