Отак і сидів Горбатий навпроти своєї сірої стіни-екрана, і перепускав один за одним видива. Вже зникли з неї Піддубний, Лебедиха і Шпак із Шпачихою – екран погас, та й причина до того була: вдруге озвався Горбатому шлунок. Заскімлив і засудомив: ні, не зварить ніхто йому їсти, ніхто й не пригостить.
Горбатий удруге звівся і подибав закляклими ногами до оббитої бляхою скриньки з великим навісним замком. Відшукав кінчиками пальців у кишеньці для годинника ключа. Ключ був старий, з фігурною головкою, замок також був старий – надійний. Всунув ключа у щілину, натиснув лагідно – коротко клацнуло. Підняв угору дужку – на нього дихнуло злежаним борошном, гречаною групою і сурогатною – жолудь із ячменем – кавою.
Сидів перед цим добром, відчуваючи, як розм’якає, стає тихий і лагідний, вдихав знайомий запах, але поглядом спочивав на торбинці з вермішеллю. Тепло подумав про Шпака – Шпачиха сторожувала на макаронній фабриці, та вермішель звідти. Так само тепло згадав мірошника з базару, в якого ховався; мали вони з ним деякі борошняні справунки, платив мірошник також натурою. З тим мірошником вони приятелювали, втомившись снувати базаром, любив заходити до нього, і, коли не було людей, вони повільно балакали не тільки про діло, а й про всяку всячину – знав мірошник тисячу історій і анекдотів. Мірошник курив базарний тютюн, і його веселе, запорошене обличчя аж світилося сміхом…
Шкода було чіпати ту вермішель, але сьогодні такий уже випав день – туга його колисала, смуток нерозгаданий. Розв’язав тремтячими пальцями торбинку, запустив пальці й задоволено помацав тверді патички. Нарешті звівся з торбинкою в руці і трохи не впустив її на землю – в прочілі стриміла велика незграбна постать.
– Ти? – здивовано й перестрашено прошепотів Горбатий, ховаючи торбинку за спину. – Нема Вальки, нема! Не живе тут…
Андрій виплюнув під ноги недокурка. Переступив порога. Горбатий позадкував під стіну, де висіла одежа.
– Я тобі кажу: нема Вальки, – розгублено і не без страху пробурмотів Горбатий. Сунув торбинку з вермішеллю між одяг на вішалці й притиснувся горбом до тієї одежі.
– Зате ти є, – сказав Андрій. – От і побалакаємо.
– По-мирному чи по-лихому? – показав зуби Горбатий.
– А це вже як вийде, – Андрій сів на стільця й простяг утомлено ноги.
– Коли так, то й так, – сказав Горбатий. – Коли по-мирному, то в мене й шкалик десь завалявся. Щось довго тебе не було.
Метнувся до своєї скриньки й витяг звідтіля пляшчину й дві синього скла чарки.
– Де ота? – спитав Андрій крізь зуби.
– А я що, до неї сторожем приставлений, – хитренько зиркнув Горбатий. – Вона вже доросла женщина, отож і робить що їй заманеться. До того ж і розвідна, хе! А раз розвідна, то їй жити зі мною неінтересно. Так де це так довго їздив?
Зирнув на Андрія добродушно, а може, трохи й насмішливо.
– Де не їздив, там мене нема, – сказав Андрій.
Горбатий заліз на стільця і посунув до Андрія синього скла чарку.
– То про що ми з тобою говорити будемо? – спитав.
– Хіба нема про що? – криво всміхнувся Андрій. – Хоча б про зілля, яке ви мені намішали. Це теж із зіллям? – кивнув він на пляшчину.
– Яке зілля? – здивовано видивився Горбатий, спускаючи ноги до підлоги і через те присідаючи лише на край стільця. – Сам не знаєш, що мелеш! Та й коли це було?
– Було давно, – сказав Андрій, – але розплатитися з вами не встиг. А я такий, що боргів своїх не забуваю.
Він махнув рукою, але Горбатий югнув під стола. Моторно крутнувся й вигулькнув в Андрія за спиною. Пляшка була й досі у нього в руді, і він брязнув нею Андрія по голові. Посипалося скло, горілка обілляла Андрієві обличчя. Він розвернувся й заліпив Горбатому у вухо.
Горбатий завив. Тонко й верескливо, начебто зламалося йому щось усередині, наче стояла це перед Андрієм тяжка поранена тварина, якій тільки й лишалося – вити. І він вив, пустивши під лоба очі й моторошно світячи більмами, аж опустилися Андрієві руки, аж здригнулося щось у нутрі. Втер затиллям руки кров, що вже стікала йому на лоба, і відчув, що не має злоби, ні люті до цього виродкуватого нікчеми.