Вчора ввечері ходив він до Лебедихи. Замкнув хату на замок і завмер на хвилину, мружачись до сонця. Було яскраве й гаряче і покликало його вийти з двору, минути ганок, на якому сидів, виставивши до сонця лице, Піддубний. Він роздягся, той Піддубний, і його тіло ляскотіло від засмаги. На величезних чорних трусах лежала кішка, і рука Піддубного ритмічно її погладжувала. Горбатий завернув у глиб двору, спокійно зирнув на круті сходи, що ховались у чорній дощаній галереї, відтак вийшов до мосту, а тоді подався по крутій вулиці між розсипані хатки, до школи, що вивищувалася над тими хатками, в світ немощених завулків, які виносять грязюку на шосівку, і шосівка від того помалу запливає землею. Завулок, у який зайшов, майже сягав круч, і Горбатий із приємністю подумав, що за кілька хвилин дивитиметься крізь вікно на круглі лисини псищанських полів і на зарості ліщини – той краєвид по-своєму чарував його; особливо коли вони вели з Лебедихою просту й неспішливу розмову.
І от він сидів біля столу й дивився на круглі лисини псищанських горбів, – Лебедиха, як завжди, рада його появі, готувала на стіл. Йому зовсім не важило, що перед тим він попоїв, адже Лебедиха поставила перед ним свою хвалену квашену капусту з картоплею – те, що любив від дитинства. Дивився на ту капусту, в якій засвічувалася вряди-годи морквина, а водночас і у вікно зорив, тоді як його високий голос оповідав Лебедисі про базар, про всі базарні пригоди й перекупників. Лебедиха стояла перед столом, бо в кухні за спиною кипіла картопля, схрестила повні руки на грудях й похитувала головою, а емоції Горбатого відбивалися на її обличчі: воно чи охало, чи суворішало, обурювалося й сміялося.
– А я тут, Петю, кручусь як тільки можу. Треба їх прогодувати, тих увірвителів моїх, а звідки його взяти? Оце знову їздила в Запаяну, не було чого везти, але сяке-таке нашкрябала…
Вона розповіла про те, як приїхали вони до хати, де звикли ночувати житомирські, як увалилися юрмою в ту хату, а вночі прийшли якісь начебто документи перевіряти, а хто то був, певне, й сам бог не пізнав би. Натрусилися вони всі, що й досі в неї в серці поколює, а вранці вийшли на базар, то була вже міліція справжня, і базар той розігнала. Думала, що з порожніми руками повернеться, коли ж вийшла до базару вдруге, аж там людей!..
Оповідала все, переходячи на шепіт чи звищуючи голос; Горбатий притакував – сидів прекрасний, як бог, і, як чортик, потворний.
– Так, так, так! – притакував, похитуючи головою й думаючи: «Тут уже ти на базар не ходиш, боїшся, тепер тільки їздиш, інакше чорта лисого давала б продавати мені той лавровий лист». Дивився на Лебедиху благим поглядом й простягав вряди-годи руку до капусти, щоб ухопити смужку й кинути знічев’я до рота.
– Спродалася я. Петю, на диво! – сказала Лебедиха, радісно на обидві щоки всміхаючись. – Ох, а про картоплю забула!
Побігла, перевалюючись качкувато, на кухню, а Горбатий дивився їй услід тим-таки благим поглядом. Коли ж її нестало, то зорив на псищанські поля; цього літа хліба там не сіяли, а садили картоплю, через що горби були рудувато-зелені, і ця барва якось пасувала до його настрою.
– А знаєте що, мадам Лебедихо! – гукав він до спини, що виднілась крізь розчинені двері, повита хмарами пари, – на товчку теперичка зовсім спокійно. Начебто й ганяють менше…
– Знаю я, Петю, не менше, – відгукувалася начебто з-під землі Лебедиха. – Це вони спеціяльно так роблять. А тоді як наскочать!.. Мені вже не можна так ризикувать…
«Ага, ага, – притакував подумки Горбатий. – Ти вже попалася!»
Знову зорив на горби, були вони залиті яскравим сонцем, а на одній із скель стояло кілька дівчат у купальниках. Горбатий аж рота розтулив, розглядаючи тих дівчат, та Лебедиха вже йшла з кухні, несучи перед собою повну миску іскристої, димкої картоплі.
– Тобі, Петю, можна було б не тільки лист продавать, – казала вона на ходу. – Що вони тобі, калічці, зроблять? Коли ти їм поплачешся, те та й се, а мені воно й не можна – хто мені тих дітей догляне?..
– Так, так, – згоджувався Горбатий, накладаючи собі повну миску картоплі, – але й у мене, знаєте, не все, можна сказати, в порядку. Мене вони тоже хапали, я й плакався, раз повірили, два повірили, а третій не повірять, як і вам.