Лебедиха наливала по малесенькій чарочці. Вони випивали, і була та горілка страшенно пекуча, аж водив Горбатий головою, а Лебедиха, яка головою не водила, добродушно й задоволено підсміювалася, адже робила горілку вона сама. Горбатий же крутив отак головою трохи і на догоду господині, думав він, що Лебедиха не тільки добродушна, а й хитра нівроку і хотіла б його втягти у спекуляції більші. Він те знав не відтепер, але мимохіть од того відрікався: одне діло – заздрити тим, котрі продають дорогі речі, а друге – піддаватися ризику. А Горбатий був трохи й страшко, тим більше що й справді раз він попався і після того його аж трусило всього. Ні, він не годився для більших оборудок, і Лебедиха це також знала.
Звів погляд на жінку, покірливий і теплий, і Лебедиха також подивилася на нього скрушно й тепло, адже був він, цей калічка, такий гарний, як намальований. Жаль оповивав добре серце Лебедихи, хотілося їй по-материнському пригорнути до себе цю гарну, як у янгола, кучеряву голівку, бо хто його побалує в житті, цього бідолаху. Вже піддавалася хмелеві, бо випили вони й по другій малесенькій чарочці, а вона була слабка на голову.
– Не вийшов іще весь лист? – спитала вона, хоч йому в цей мент не хотілося говорити про діло.
– Е, що це нам про діло говорити, – сказав він добродушно. – Ще поговоримо про діло, зараз я хочу, мадам Лебедихо, вашої картопельки всмак наїстися. Така вже картопелька, скільки не їв, але ніхто так не зуміє зварити, як ви, мадам Лебедихо…
Лебедиха цвіла від цієї похвали, а Горбатий і справді наминав картоплю на обидві щоки. І знову в його грудях щось аж йойкало чи, може, так голосно він ковтав, – дивлячись, як він їсть, розчулювалася щиро Лебедиха.
– Наїдайся, наїдайся, лебедику, – казала вона. – Діло й справді не вовк і в ліс не втече.
Вони довго сиділи за столом, аж доки не наплив на них голубий смерк: Горбатий бачив, як топляться в сірому скелі й округлі псищанські поля. Ліщина зовсім потемніла, і все ставало заворожено-змертвіле. Прибігли з вулиці Лебедишині хлопці, накинулися на картоплю, як вовченята, і, змівши її з мисок, знову погнали на вулицю. Вони ж сиділи й сиділи, ведучи тиху, неспішливу балачку; Горбатий під таку хвилю ставав теплий і спокійний, клав руки на скатертину й немовби розчинявсь у тому смерку.
Зрештою Лебедиха зітхала і зводилася з-за столу. Хляпала вмикачем, і сутінки пропадали; натомість усі речі ставали звичайні й буденні.
– Дам тобі ще трохи листу, – казала вона й коливалася до порога. Йшла в комору, де ховала припаси, а його начебто змивало із стільця. Лебедиха заходила в комору, а він прикипав до замкової щілини. Лебедиха світила в коморі лампу, бо електрики там не було, і від того світла тінь її, що падала на стіну, ставала волохата й величезна. Судома стискала горло Горбатому, бо весь світ застелявся йому лавровим листом, випрасуваним, сухим, світло-зеленим, він шелестів, як гроші, бо це й були гроші. Горбатий аж тремтів, вдихаючи в себе пряний запах того листу. Чомусь згадався похорон батька, коли всі Ювпаки однодушно йшли за гробом, була тоді осінь і летіло листя. Бачив перед собою величезне віяло з газетних трикутних пакуночків, з кожного визирало по п’ять листків. Лебедиха там, у коморі, монотонно рахувала листки, а що була підхмелена, то трохи й передавала їх, хай буде тому бідному калічці; Горбатий уже відводився від щілини й повертавсь у кімнату. Дошкрібував уже захололу картоплю з каструлі, й добирав рештки капусти, і спокійно все те доїдав. Тоді ставав перед майже загаслим вікном і дивився на краєвид, що ледве бовванів у сутінку, – був він ситий і задоволений.
Лебедиха переступала поріг, тримаючи однією рукою фартуха: в подолі в неї лежав лист. Він повертався до неї, дивився на її булькуватий ніс і вилицюваті щоки і відчував, що з цією жінкою в’яжуть його якісь особливі нитки.
– Приїжджав мій грузин, – буркотливо починала вона, висипаючи на стіл лист і кидаючи на той-таки стіл кілька старих газет, – і ціну знову набивав.
– Дорожче зараз не йде, – коротко й сухо казав Горбатий.
Лебедиха сідала за стіл і починала нарізати газети на рівні чотирикутники.
– Та я знаю, що не йде, – зітхала сумно. – Я так йому й казала. А він мені торочить, що, мовляв, ходив він на базар, а там дорожче. Чи не в тебе він питався за ціну? – хитро прискалювала вона око.
Горбатий наморщував лоба. Здається, до нього підходив один, чорний і в страхітливій кепці.
– Ні, не в мене, – сказав і оком не моргнувши.
– Отож, лебедику, пильнуй, – сказала вона, складаючи пакуночки і засаджуючи в них листки. – Коли підійде щось чорне і в кепці, – вона показала рукою, – кажи ціну меншу.