Вона знову зітхала, і вуста її ворушилися – рахувала.
– Товару даєте скільки? – спитав Горбатий.
– Двісті штук.
3.
Сонце било Андрієві в вічі, і він, примружившись, сів на ліжку. Біля нього, втомлено опустившись на стілець, сиділа мати – чекала, доки він прокинеться. Позіхнув, широко розводячи щелепи, і мати заворушилася.
– А тепер скажи мені, чого ти туди поліз? – спитала зморено.
Він засопів, спускаючи ноги на підлогу.
– Дивися, щоб лиха з цього не було. Ти з паспортом приїхав?
– Без, – відповів він. – Казав уже тобі: на пару день.
– Так вона тобі шпилькою в серці застряла, – мати звищила голос. – Не буде тобі з нею ніколи життя – вбий це собі в голову…
Він устав. Підійшов до вікна і побачив на вулиці Степана Ювпака. Їхав на мопеді, виставивши нерушний профіль. Ганя тихо схлипнула за спиною, він знав, що за хвилину вона побіжить до дядька радитися. «Горбатий таки мені не спустить», – подумав він, але не відчував ні злості, ні урази. Після цього сну, короткого і повного барв, до нього знову повернулася його туга. Майже фізично відчував десь близько солодке, пухке жіноче тіло, зелені очі, які вміли запалити в ньому палахкий вогонь і чуттєве обличчя – безпомильно знав, чиє це тіло, очі й обличчя, йому запахло жіночим потом, перемішаним із запахом пудри й дешевих духів, – була мішанка, від якої і зараз паморочилось у голові. «Ось воно, справжнє зілля», – подумав він, відчуваючи в грудях знайомий тоскний біль. «Дурна, дурна, дурна це історія», – твердив подумки, видивляючись на порожню вулицю. Був певний, Горбатий таки заявить на нього, і знову почнеться тяганина. Найрозумніше, подумав він, відразу звіятись звідсіля, доки його ніхто не бачив. Ніхто, крім Піддубного й матері. Ага, ще й Абаниної… Знемога й остуда опанували його, й Андрій прикусив губу, знаючи, що він ниций у цій безнадійній боротьбі, і надто далеко він їхав, щоб кинути все напризволяще.
– Сядь, поїж, – сказала мати, наливаючи ще теплого супу. Він мовчки сів до столу і неохоче почав сьорбати. Подумав, що Піддубний так само ненавидить Горбатого, та коли правда те, що розповіла йому мати, посвідчить усе, що скаже йому Горбатий. На Андрія дивилися зелені з примружцем очі, ніжність і зло яких він пізнав надто добре. «А коли вона хряпне переді мною дверима?» – подумав він, не відчуваючи ніякого смаку в їжі, – присилював себе ковтати. Йому знову згадалася дорога, спершу в поштовому вагоні, а тоді і в загальному, коли лежав на горішній полиці, хрумкіт вугільного пилу на зубах: вогонь, який палив його, не давав ані хвилини спокою. Скрізь його переслідували ті зовсім однакові дві пари очей, одні – добро й ніжність, другі – зло. «Ні, – подумав він, – обидві пари – зло, врешті, що їй зараз до мене?» Він розумів це, може, надто добре, так само, як розумів, що не може з цим примиритися, через це й кинувсь у цю божевільну поїздку – тут уже найменше залежить від його волі і глузду. Таки кинувся у цю поїздку і ось він удома, знову Горбатий, знову мати, знову ці вулиці, знову біль, який ледве-ледь витримує і якого він, певна річ, не витримає. Ставав такий безпорадний: не раз і не двічі заклинався покинути все і вимити ту болючу труту зелених очей, які майже щоночі йому снилися. Не витримав і тепер – і ось знову накоїв дурниць…
– Що робитимеш? – спитала мати.
– Завтра поїду, – буркнув він, хоч знав, що це ще вилами по воді писано, це, зрештою, найменше залежить від нього.
– Сашко помер, я тобі писала? – Ганя подивилася на сина якось значуще. – У психіатричці.
Він звів від тарілки обличчя.
– Ні, не писала. Коли?
– Та от з місяць. Я тобі, здається, писала.
– Не дістав я того листа, – сказав він, відчуваючи нудьгу, як завжди, коли згадував божевільного.
– Так він, сердешний, мучився, – неквапно плив материн голос. – Кричав, щоб його врятували. Дуже боявся вмирати і плакав.
Відсунув суп: нудьга ще більше стисла серце.
– А під кінець утекти хотів звідти. За ним уже не дуже й наглядали: кволий був. А він якось там вирвався. Переліз через паркан і побіг до річки. Там він, коло річки, й помер.
Тиха нудьга висіла в хаті. Сонно бабралась у розлитому на столі супі муха: мочала в краплю хоботка, пила, тоді виймала й перепочивала. Знову пила і знову перепочивала. Крутилася курява у сонячних плямах, сонно крапала вода із підвішеного над емальованою мискою умивальника. За вікном пискнула якась пташка, а на столі стояла тарілка з недоїденим супом і бабралась у калюжці муха.