– Все одно він був уже не житець на цьому світі…
Але Андрій уже не думав про божевільного. Дивився на стіну, на якій було розвішано цілу колекцію фотокарток у черепахових рамцях. Весь їхній рід від баби й діда, всі Ганяні сестри і брат, всі двоюрідні. Бачив і себе: малий пузань он там, на груповому фото, де зібралася вся родина, – стоїть посередині у тісній курточці і матроських штанцях на одній шлейці поверх тої куртки. Зовсім не був схожий на себе великого, хоч би з тої фотокартки, коли знявся, прийшовши з тюрми. Здалося навіть – це вигадка, ніколи не ходив він у тих штанцях на шлейці й ніколи не носив тої тісної курточки. Лихо почалося значно пізніше, подумав він, тоді, коли зайшов у загс із своєю мальованою кралею і поставив на папері свій шкарбкуватий підпис. Пошукав очима їхнього весільного фото, але місце було порожнє – світлий квадратик на стіні, бліде віконце, в яке й зараз бракує йому сміливості зазирнути. Знав: той квадратик не криве дзеркало, як переконував себе в тому ось уже декілька років, але це теж нічого не вирішує. Принаймні доти, доки горить у грудях той чорний вогонь і доки ходить по світі опасована чорними обручами зебра…
Він вийшов на вулицю (вулиця кепсько мощена, замість хідників тягнуться грунтові стежки, хати тільки з одного боку, з другого – висока глиняна гора з кам’яними виступи ями) і майже відразу зустрівся з Піддубним. Власне, зіштовхнувся, бо татарське обличчя з вузькими оченятами випірнуло перед ним якось відразу. Вони дивилися один на одного трохи задовго: Піддубний – насторожено і трохи вивідчо, а Андрій – важко й тупо. Зрештою в очах Піддубного промайнуло щось наче усміх.
– Що, не впізнав, що так дивишся? – спитав Піддубний.
– Та впізнати, дядьку, я впізнав, – сказав Андрій. – Тут про вас, дядьку, люди хороші брехні розпускають.
В очах у Піддубного спалахнув острах, але вуста його розповзлися в тремкому усміху.
– То що ж там люди про мене розпускають? – спитав.
Андрій зирнув поверх голови Піддубного, пливли по небі хмари, між них блискоти, коли з’являлося сонце, ось і зараз вулиця залилася іскристим теплом, так само як і усміхнене обличчя цього бабія. Андрій раптом схопив Піддубного за рукав, відчувши, як здригнулося за нехитрою одежиною його тіло, і наблизив до бабія велике й також усміхнене лице.
– Може, вип’ємо, дядьку, га?
Обличчя Піддубного ще більше оскалилося, татарські очі заяскріли дрібною іскрою.
– Вгостить хочеш, чи, може, за мій щот? – спитав хитро.
– За твій щот чорта лисого вип’єш, – сказав Андрій, повертаючи у двір, Піддубний слухняно поплівся за ним.
– Нє, чого ти так, – сказав, наздоганяючи Андрія. – Коли в мене є гроші, то я й угостити люблю. Зараз, брат, у мене ні гроша, але угостити я люблю.
Вони вийшли до мосту, і повз них прогриміла, важко струшуючись по бруківці, вантажна машина. Неподалік пивниці хлопці грали в м’яча, біля Гармашів повсідалися на лавочці жінки, лузали насіння й теревенили. За парканом стояв, виставивши вкриті старечим ластовинням руки, псищанський піп – грівся на сонці і, як кіт, примружував очі. Шматник Йоська прив’язував до стовпчика свого білого, низькорослого коника; у куряві лежав чорний, кудлатий пес і завзято вигризав з шерстини воші. Бігла зграйка курей, спереду мчався червоний, як вогонь, півень, кури були всі білі і всі з чорнильними плямами на хвостах. Андрій раптом відчув, що заскучив і за цією вулицею, і за цими горбами. Навіть за цією пивницею біля мосту – була вона тут, скільки себе пам’ятав. Але голова його зараз забита іншим, рука ж весь час стриміла в кишені, пальці мацали останню тридцятку, що мала залишитися саме в цій пивниці.
Вони переступили порога: в кутку сидів шматник Йоська і жлуктив пиво. Буфетник Борис у брудній білій куртці сонно стримів на фанерному стільці. Побачивши нових гостей, не зворухнувся, а коли Андрій підійшов до залитого пивом шинквасу, ледве звів до нього закисле, як і його прилавок, обличчя.
– Відкрий-но півлітру, – сказав Андрій. – І у рот щось кинуть…
Буфетник ліниво встав, видер пальцем картонну затичку, розкришивши сургуч, і поставив пляшку на прилавок. Тоді неквапно почав нарізати, не розгортаючи, сирки і жовтувате сало.
– Скільки маєш? – спитав, кидаючи закуску на щербату тарілку.
Тридцятку, – видихнув Андрій, стежачи за буфетниковими рухами. Буфетник мовчки забрав кілька шматків сала і додав хліба.