– Знаєте, – сказав Андрій, доливаючи в чарку Піддубного рештки горілки. – Знаєте, бо бахурували з нею…
– Хто, я? – вигукнув фальцетом Піддубний. – Та ось хрест святий…
– Не божіться, дядьку, – Андрій говорив уже зовсім понурим, аж темним голосом. – Всі знають, що нема у вас бога в животі, бог у вас нижче живота…
Андрій оскалив зуби, і очиці Піддубного забігали. Він повернувся різко туди, де сидів буфетник, сподіваючись, що той допоможе йому, але буфетника наче корова язиком злизала.
– Ну, чого ти хочеш? – простогнав Піддубний, ставлячи чарку на стіл. – Не знаю я нічого про неї. Знав би, сказав би, їй-богу, ось хай мене грім поб’є на цьому місці і хай я завтра з постелі не встану. Да, хотів я з нею переспать, але браток її наскочив, тільки розтривожив я себе…
Андрій підсунув до Піддубного свою чарку.
– Пийте…
Той з ляком стрельнув у Андрієвий бік поглядом, але до чарки не доторкнувся.
– Повір мені, не знаю я. Ходив я туди до неї опісля, то там стара така, зачухана… не живе, каже, переїхала.
Андрій поклав на стіл чавунні кулаки, і на його вилицях затремтіли жилки. Піддубний раптом зірвався на ноги, але важкі долоні впали йому на плечі, і він злякано приклеївся до стільця.
– Правду тобі кажу, – пробелькотів він.
– Куди до неї ходив? – спитав Андрій, пильно зирячи на Піддубного спідлоба.
– Кашперівська, п’ять. Дімець у дворі, – сказав Піддубний і важко видихнув повітря.
Андрій опустився на стілець, і його обличчя осунулося. На Піддубного він не дивився. Той швидко схопив недопиту чарку, вицідив швиденько горілку, і, мов тінь, вислизнув із пивниці…
Андрій сидів і дививсь у вікно. Це було так само, як і тоді, два роки тому, перед судом, коли вони приписали йому дитину. Так само приліг він на стіл і бачив міст, далі шосівку, по якій котилися коробочки авт, магазин продтоварів з глухою стіною, до дверей яких приклеїлася непорушна стрічка черги. Авта бігли, як у німому кіно, вуха забивала тиша, він був у пивниці зовсім сам, а на перилах мосту, як і тоді, повсідалися важкі, чорні ворони. Побачив шматника Йоську, той уже виїхав аж під Павлюківську гору, і коник його на такій віддалі здавався іграшковим, а він сам ліліпутом. Стигла тиша, буфетник і досі не показувався з бічної кімнати – щось там переставляв; Андрієві, як і тоді, перед судом, видалося, що все навкруги нереальне, що це й досі триває один і той же сон. Відтоді, коли побачив він за вікном хід Ювпаків, спливло немало часу. Майже не повертався думками в той час, хоч про неї думав завжди, та й аліментні листи його всюди наздоганяли… Привалився грудьми до столу і дивився на жовте сонце, що стояло за шибами. «Життя в мене якесь непутяще», – думав він, стежачи, як переходить мостом зграйка підлітків-дівчат. Вони, певне, щебетали, як горобці: в коротких платтячках і з голими гінкими ногами – нова хвиля, яка вже зараз змітає з лиця землі його та його ровесників. Всі ці пристрасті, тяганина, подумав він, все це пропаде і розсиплеться, але станеться це ще не скоро. Йому ще відміряно поблукати по білому світу з одного місця в інше, їхати й повертатися, доки палатиме цей його темний, незгойний вогонь.
Хитавсь у мертвих, жовтих, сонячних хвилях, і йому здалося раптом: надворі холодно, всі оці картинки, які бачить, – кіно, і він, п’яний, ледве стримує набубнявілі повіки. Ну, звісно, зараз буран, він не пішов вантажити ліс чи класти на будові одна за одною покриті памороззю цеглини, він не поліз у шахту і не ставить там кріплення. Він закинув шевцювати, забув свою сліпу на одне око коняку, якою возив продукти; він навіть не пішов випити пива, натомість занесло його в це кіно, коли він зовсім п’яний від спогадів сидить у порожньому залі сам, невідривно дивлячись на миготливий екран, на якому з’явилося таке дивне і знайоме марево – рідне місто, його вулиця, міст, по якому бредуть голоногі підлітки-дівчата, і мертве сонце робить усе таким незвичним. Так, він сидить отут, сонний і п’яний, і думає свою безконечну думу, вічну й печальну – чорний вогонь нестримно палахкотить йому в грудях, і він, боже ти мій милий, стає все ниціший та заблуканіший.
4.
Піддубний сидів на ганку й курив самокрутку. Кота не було, і це здивувало Горбатого.
– Кеть сюди, – сказав Піддубний, і його татарські очі зблиснули.
Від нього тхнуло горілкою, і Горбатий це застеріг. Став навпроти, трохи боком, щоб можна було при нагоді втекти, і Піддубний, помітивши це, всміхнувся.
– Це я з твоїм родичем балакав, – сказав Піддубний, випускаючи клубінь диму. – Питався, де Валька. Мені, конешно, діло сторона… Щось дуже інтересувався…