– Десь їздив, що так довго не було? – спитала.
– До матері приїхав навідатись, – сказав Андрій, висипаючи в кишеню насіння.
Савчиха розгладила надто зіжмаканого карбованця, що його подав їй Андрій, і вже не розпитувала далі. Застигла завмерло й озирала світ спокійними, холодними очима.
Він звернув до материного будинку, але пройшов повз нього, зазирнув у двір, де набирала воду Абанина, вона помітила його і, як тоді на сходах, неймовірно видивилася. Піддубного на ганку не було, тож він пішов ще далі, минув вісімнадцяту школу, зирнув на Просиновську гору – ноги понесли його швидше. В кишені тряслося насіння, Андрій запустив руку й перебирав його пальцями, а коли підійшов до парку і просунувся в дірку, виламану в паркані, кинув до рота першу насінину. Ішов парком, плюючи лушпинням, очі його стали малі й зовсім вицвілі, довгі ноги незграбно посилалися вперед, рука міцно сиділа в кишені, тоді як друга кидала й кидала до рота насіння. Лушпиння звисало в нього з губ, як луска, рот був забитий, але він ішов, не стишуючи кроку і навіть не озираючись: був уже на алеях, де гуляли дівчата в ошатних платтячках і хлопці у свіжо напрасованих штанях. Хлопці тримали дівчат під руку, а ті мали урочисто загнуті кирпочки.
Біля брами сиділа контролерка, і він пройшов повз неї, мало не зачепивши. Попереду тяглася смуга бульвару; дерева, втоптана жовта алея, на якій теж гуляли зчеплені руками хлопці й дівчата – всі майже однакові і всі в найкращому вбранні. Він проходив через цю винаряджену юрбу, виставивши вперед ліве плече, кашкет його мало не лягав на примружені очі, губи все ще попльовували насінням – зуби його те насіння мололи. Кортові його штани, пряжка з якорем і сіра сорочка немов запалювались у цьому вечорі, ніби горів він сам, юрба обпливала його зусібіч, як каменюку: наваксовані туфлі біля його парусових, випрасувані штани біля його пом’ятих у поїзді. Маревно мигали дівочі ноги в тонких панчохах і без панчіх, спалахували дівочі туфлі; на лавках, як тіні, сиділи старі, і він подумав, що вже зовсім звечоріло, раз тут так багато люду. А ще він подумав, що сьогодні неділя і що Валька може таки бути вдома. Через це енергійніше став плюватися лушпинням, так само виловлюючи насіння з кишені й посилаючи до рота; старі на лавках здавалися ляльками, сиділи мовчки й нерушно, а біля них з вереском літали діти. Йому видалися чудними і ці старі, і ці діти; голова його ще не зовсім прочистилася від хмелю; він подумав про Піддубного й про його татарські очі: чи не збрехав той йому часом? Згадав бійку з Горбатим, і на хвилю йому запекла заклеєна під кепкою тампоном ранка. Йому раптом стало самотньо на цьому бульварі, так густо забитому людьми і такому чужому йому зараз. Зійшов на узбіччя й пішов уже хідником. Але тут так само було багато людей і він тільки щокою смикнув. Сунув, виставивши вперед ліве плече, і лузав насіння.
Треба було перейти всі три бульвари, і він уже й зараз відчув утому. Цілий день мотався як проклятий, від нього й досі пахло вугільним пилом, ще не вивітрилася й горілка, яку пив із Піддубним, а вечір наливався в алеї, густий і теплий, ліхтарі, які засвітилися, майже відразу попростеляли на землі жовті кружала, і люди в тих кружалах здавалися трохи побільшеними – пропливали сповільнено і мали однаково жовті обличчя.
Біля пивного кіоска стояла юрба чоловіків, чувся гуд, начебто зудів у повітрі рій басовитих бджіл. Він пропустив би гальбу пива й собі, але замість грошей у кишені шелестіло насіння, і він ще енергійніше замотав рукою, посилаючи його до рота.
На Садовій було затишніше, менше людей, і він обганяв їх, обдаючи запахом перегону і несвіжого одягу. Власне, мета його подорожі була поруч, і він раптом відчув, що починає хвилюватися, що насіння не лізе вже в горло і що дихається йому важко. Обтер вуста, знімаючи з них луску, і несподівано зрозумів, що вся його затія таки безглузда й даремна. В глибині душі не вірив, що таки зустрінеться з Валькою, але коли б і так? Вечір був задушний, і він помітив це тільки зараз, лоб йому змокрів і змокріло під пахвами. Що скаже їй, й чи захоче вона з ним говорити? Всі резони та й весь тверезий глузд були залишені ще в поїзді, коли йому здавалося все таке просте і самозрозуміле… Він знову кинув до рота насінину, але тьхукнув спересердя – насінина виявилася тухла. «Вона недаремно поселилася саме тут», – подумав він – за кілька гонів перед ним поклав свої зелені рундуки Житній базар…