Побачив на порозі будинку, що його цікавив, малу, висушену жіночку з гострим, тхориним обличчям і з рідким сивим волоссям, стягнутим на маківці шпильками і звитим у тоненьку кіску. Очі в жіночки були також гострі, малі й жваві, губи вже давно розчинилися на обличчі, лишилася тільки зморшкувата щілинка. Вона була в халаті з квітками, колись голубому, зараз вицвіло-голубуватому, на ногах біліли, незважаючи на спеку, вовняні шкарпетки і капці, оторочені хутром. Вона сиділа в стязі світла, що падала на неї з відчинених дверей, і швидко-швидко виплітала якесь мереживо.
– Ви теє-то, – сказав Андрій. – Не знаєте часом?.. Тут десь моя жінка живе… Валька Ювпак.
Жіночка подивилася на нього знизу вгору, і йому здалося, що це малий, настовбурчений їжачок на нього зорить.
– А ви хто? – спитала різко.
– Таж кажу вам: чоловік її.
– Нема в неї чоловіка, – так само різко каркнула жіночка, і її руки знову почали швидко щось виплітати.
– Нема, то був, – сказав Андрій. – Я той, що вона з ним розвелася…
Жіночка знову зиркнула на нього, тоді різко встала і жестом запросила його в хату. Його осліпило світло: кімната була квадратна, охайна, з безліччю мережаного рукоділля, яке він розглядав не без здивування: фіранки, накривки на подушках, оторочки до простирадла, що звисало мало не до землі, скатерка на столі, підставки під вази і кухлики – здавалося, вся ця хата замережана, наче павутиною обснована.
– То це ви той самий Андрій? – спитала жіночка не без цікавості.
– Таж той самий, – сказав він, сідаючи на вкритий мереживною підстілкою стілець. – То вона у вас живе?
– Жила, – сухо відказала жіночка. – Це ви той, розвідний?
– Таж розвідний, – уже нетерпляче сказав Андрій. – То вона тепер у вас не живе?
Але жіночка все ще розглядала його. Її очі горіли малими золотими крапочками, а рот аж розтулився від цікавості.
– Це ви той, що ваш хлопець? – спитала вона.
Кров шугонула йому до голови, і він зиркнув на стару вже й трохи сердито.
– Мій чи не мій, а до неї я прийшов, – сказав трохи й сердито.
– А-а, казала мені Валя, що не признає його папочка. – Стара сіла за стола, поклавши на мереживну скатерку недов’язане мереживо, голос її втратив сухість і вже тік лагідно, як олія. – Казала мені Валя: ні за ким так не шкодую, як за тим Андрієм непутящим. То це ви і є той Андрій непутящий?
Але він уже нічого не відказав, тільки засопів голосно.
– Я про вас усе знаю, – замахала раптом пальцем стара, примружуючи веселенько очі. – Вечори, знаєте, довгі, а вона мені все про вас розказує, все про вас, і сякий він, і такий. Недобре, каже, зі мною повівся, підозрювать почав. Ну-ну, – застерегла вона, помітивши, що він хоче щось сказати, – я про вас усе знаю. В жизні воно чого не случаїця, і не всігда правий той, хто невинуватий. Я зі своїм покойним, царство йому небесне теж сварилася. І поб’ємся, і поцілуємся, це ж бо воно як? Так уже воно заведено: в одного по маслі їде, а в другого по нерівній дорозі… То оце ви проїздом?
– Проїздом, – сказав він і знову озирнув кімнату. Здалося йому, що, посидівши ще трохи, і сам вкриється якимсь мереживом. Зрештою, ніщо не виказувало Вальчиної присутності.
– В одпуск, чи як? – цікавилася жіночка, повертаючи до нього їжачкувату мордочку.
– Таж в одпуск, – сказав він. – Хотів оце хлопця навідать. Та й до неї в мене розговор є.
Відчув, що йому надто важко вимовляти оте «хлопця». Стара начебто помітила заминку, бо в її очах знову запалахкотіли золоті іскринки, а з вуст посипалися шарудливі, повчальні, але й лагідні слова: оповідала йому вона про того «хлопця», яке він чудо і зовсім схожий на «папочку», ну, викапаний тобі «папочка», і він, коли б побачив того хлопця, то зразу б його признав, бо така подібність, – стара виокруглила очі, – рідко коли буває. Той самий ніс, і губи, і лоб, і очі, нічого там немає Вальчиного, і сама Валька через те дуже його любить, того хлопця, а як часто вона плакала!
Андрій зачудовано вдивлявся в це гостре, як у їжачка, личко, що сипало й сипало на нього слова, і йому аж чудно ставало: щось вона говорила не те. Сидів очманілий від того нестримного потоку слів, і покліпував очима, і був начебто піском засипаний. З тих слів малювався зовсім інакший образ, ніж він знав: розповідала стара про якусь зовсім чужу людину. Через це він і слухати її перестав, а тільки чекав нетерпляче, коли ж то вона закінчить, щоб таки запитати про те, що його цікавить. Він уже навіть наготував слова, що мали починатися: «Все це ви добре кажете…», – але не було куди вставити йому тих слів, бо перед ним, не спиняючись, мигали й мигали сухі, випиті і зморшкуваті губенята, а маленьке гостре личко аж розчервонілося; оповідала вона про те, що Валька тепер рукодільниця немала і половину всього цього наплетеного добра, яке він оце бачить, – вона провела рукою по кімнаті, – наплела саме вона; він ще не оцінив до ладу її здібностей як хазяйки; що він хоче, жила вона, не як люди, все в тому підвалі, а що там зробиш; коли б вона, жіночка, жила в тому підвалі, то також було б у неї брудно і нечупарно. Андрій знову роздивився кімнату і помітив, що і ліжко тут застелене якимсь плетивом. І він раптом зрозумів, що тут таки живе Вальчин дух, якого він спершу не спостеріг; глуха туга охопила його всього, і він аж задихнувся. «Хто ж вона така, – подумав він, розглядаючи співрозмовницю, – оця плетуха?» Очевидно, теж якась їхня родичка, надто вже вона переймається Вальчиними справами.