– А ви не родичка її? – перебив велемовство старої Андрій.
Стара завмерла, розкривши рота, і подивилася нетямкуватими гудзиками очей.
– Питаю, чи не родичка ви неїна? – крикнув Андрій, як до глухої.
– А що? – обережно мовила стара, дивлячись на Андрія вже з підозрою.
– Дуже вже її розхвалюєте, – голосно сказав Андрій.
– А тобі не наравиться? – Вона подивилася на нього вивідчо і навіть трохи хитро. – Думала, що тобі наравиться…
Він раптом розсердився.
– Наравиться, не наравиться… Мені одне треба знать: Валька тут живе? А як живе, то де вона і коли прийде?
Стара раптом осунулася і ніби постаріла ще більше. Зиркнула на нього і знову стала сердитим, колючим їжачком.
– А я шо, приставлена до неї? – каркнула вона хрипко. – На песю маму вона мені тра! Ходять тут, як собаки, тічкою, а ти виламуйся перед ними, – стара сердито плюнула. – Іди вже, йди. – Вона поставила проти Андрія палючі іскринки. – Не знаю я, нічого не знаю…
– Диви, як вас розібрало, маманя! – криво всміхнувся Андрій. – Ану ша! – раптом крикнув він.
Стара отетеріла. Поглянула на нього зляканими, розширеними очицями і, певне, побачила щось небезпечне в полиску його очей, бо хутенько підтисла губи, обличчя її замкнулося, і він раптом упіймав у ньому якісь дуже вже знайомі риси: далекий нагад таки про Ювпаків, Горбатого, Вальку – всіх тих сорок тисяч родичів, які колись були посипалися на нього, як горох, і котрих він так до ладу і не пізнав.
Врешті, зараз йому стало байдуже й це: родичка вона чи не родичка; зрозумів, що від цієї старої не вивідає нічого, та й чи дуже йому це потрібно? А коли б застав тут Вальку? Чи не поговорив би через двері? Однак відчував тугу, йому самому не зрозумілу; вдихав у себе запах молока, гострого, настояного на трунку зілля, яким був навіки вчарований; запах людини-зебри, що заповнює довгим смугастим тілом усю кімнату, до якої йому не дотягтися. Він подумав: яка це дурна й одноманітна історія; крутиться наче заворожений довкола голого, колючого дерева, хоч і знає, що це дерево плодів на гіллі не лишає. Сидів супроти старої, яка ще й досі дулася на нього, і йому раптом здалося, що його Валька виглядатиме у старості зовсім так, як і ця стара. Надто вже виразно запахло тут Валькою, та й ця кімната, закидана плетивом: вона там, у тому далекому ще майбутньому, сидітиме отак сама в порожній хаті, і тільки це мереживо буде їй розривкою, тож щоб не збожеволіти, вона плете й плете його ненастанно, і не буде тому плетінню краю.
Подивився на стару майже весело. «Треба вставати і йти», – подумав він, однак не ворухнувся. Бо в ньому ще не перегоріла до кінця широка й гойна печаль, яку відчував майже завжди, коли думав про Вальку. Весь час вона випурхувала в нього з рук, ніколи не мав певності, що володіє нею, навіть коли жили вони разом, – вона щодо нього як той птах, що хоче відвести ворога від свого гнізда. Але то не було добре порівняння: гніздо хотів звити з нею він сам; все поперекручувалось у його голові, бо ніколи не міг вгадати, що вона чинитиме і що надумає наступного дня. Відтак мусив вислуховувати від матері всі ті безконечні історії: з ким віялася і хто що про неї казав… Він подумав, що заради цієї нікчемної розмови, яку щойно відбув, не варто було зриватись у такий далекий світ, не варто було битися з Горбатим і поїти Піддубного. Геть-но втомився сьогодні і вже знав, що цей день, якого так довго очікував, не порадував його. Дивився на стару і раптом зрозумів, що вона знову говорить: вуста її злітали над дрібними, темними зубенятами, а очі стали мирні та лагідні, вкриті ж синіми артерійками повіки дрібно тремтіли.