– Не знаю я всієї цієї трахомудії, – мовив він. – Та й не взнаю ніколи. Втечу – і хай світ перекинеться.
Дядько знову розсердився. Але не сказав нічого, тільки зиркнув на жінку і кивнув на Андрія, як на безнадійно дурного.
– Нерозумний будеш, – сказала дядина. – Краще обміркуй усе, з мудрими людьми порадься.
Андрій скинув головою, начебто йому сказали незвідь-яку дурницю. Примружив очі, і стали вони непрозорі й темні.
– Я вже лучче, – сказав він, – того виродка, чорта отого, відлуплю. І сестричку його золотеньку.
– І знову собі біди напитаєш, – сказала дядина.
Андрій понурився.
– Давай-но кружлянемо! – примирливо мовив дядько. – І поїж – чого не їси?
Вони спорожнили чарки, але це не дало йому полегші. Лише зібралося все якось докупи: день, вулиця, будинки, два подібні обличчя – обидва тримають на вустах однаково гадючу усмішку. На нього раптом плюснуло чорною хвилею: що воно – туга чи зненависть! Знову побачив: золоті волосини на литці і сліпучо-біле персо. Знову підкотила темна хвиля, аж йому в голові завинулося. Набрякали кулаки, і він з такою силою стис чарку, що та аж хрумкнула.
– Постарайся за свідків, – сказав дядько.
Чарка трісла. Дзвінко й несподівано, як надміру натягнена струна. Андрій тупо подивився собі на руку – яскраво спалахнула в долоні цівка крові. Дядина охнула й кинулася шукати йоду та бинта.
– Не навчуся я цієї трахомудії! – сказав Андрій.
6.
Степан Ювпак мав велосипеда з моторчиком. Щоранку голосне тахкотіння будило вулицю – Ювпак виїжджав під гору. Моторчик кашляв і захлинався, велике Степанове тіло погойдувалося, він допомагав мопеду, натискаючи на педалі; моторчик пихкав, блимали сині лоби бруківки – Ювпак таки гору долав. Потому випростувався, обличчя поважніло, і хоч моторчик чхав і кашляв, але спокійніше, – велике Степанове тіло впевнено протрушувалося, рипіло сидіння, а ноги непорушно прикипіли до педалей – величезні розношені Ювпакові кирзяки були на палець у куряві.
Під вечір Ювпак так само урочисто повертався додому, зупиняв мопеда біля двору, вводив його у хвіртку – від ганку до нього поспішала, здригуючи тлустим тілом, низька, майже чотирикутна жінка. Вони цілувалися просто серед двору, і це не без утіхи помітила Ганя, яка й сьогодні йшла на посиденьки до брата. Вона зупинилася й додивилася той спектакль до кінця: Ювпачиха забирала в чоловіка мопеда і вела його в сарайчика, а Степан волочив до ганку чималої-таки ваги сумисько, яке було перед цим приточене до вантажної рамки на мопеді. На ганку зупинився, ніби відчув, що за ним стежать, і Ганя могла б поклястися, що той погляд, яким метнув у неї, простромив її, ніби спис. Вона хутенько опустила очі і майже побігла по вулиці, побоюючись, чи не станеться їй щось лихе від того урекливого.
Відчула полегкість лише тоді, коли прийшла до братової і, як завжди, всілась у тіні бузкового куща.
– Пху! – сказала вона. – Мало не зурочив мене, чорт!
Братова сиділа навпроти, закинула ногу на ногу й дивилась із-під приплющених повік.
– Уже давно це помітила: коли здибаєшся з ним, потім цілий день болить голова і якось аж нудить…
Братова спокійно чекала, кістляве коліно випиналося з-під плаття, а худе обличчя лишалося незворушне.
На вулиці пас корову мовчазний чолов’яга – повернувся до них спиною, розставив ноги в кирзяках і з пильною увагою роздивлявся ворон, що стрибали на галявині.
Ганя схилилася до братової, і очі її спалахнули.
– Ви б оцього, що пасе, – прошепотіла вона, – якось би звідси спровадили, він теж із їхнього кодла. Це якийсь родич того урекливого, якийсь дядько. Як зараз трудно вирваться з села, а він, бач, вирвався, ще й корову пасе. – Ганя мала вставні сталеві зуби, через це шепотіла свистячим шепотом. – Десь такий, як усі вони, а грошики має: приїхав і відразу купив половину хати…