– Одягни! – наказала Валька.
Хлопець узяв неохоче бобочку і почав надягати.
– А цьому ось цукерків нате! Їсть він уже цукерки? – Микола витяг з кишені пакуночка.
– І мені дай цукерків, – твердо сказав, вигулькнувши з бобочки, старший.
– Поділитесь, – сказав Микола.
– Візьми Валика надвір! – наказала Валька.
Хлопець узяв малого за руку і повів. Той ішов розкарячено, перевалюючись з ноги на ногу, і на всі очі витрішкувався на Миколу.
– На Петрика твій молодший схожий, – сказав той.
Вони подивилися одне на одного: Валька й Микола.
– Чогось, може, хотіли ще? – спитала.
– Та нє. Провідать прийшов. Я ж до вас зла не маю, – сказав він, усміхаючись.
Валька ледь-ледь розсунула вуста. Микола розглядався по кімнаті.
– Погано ви тут живете, – сказав. – Двоє дітей, інвалід. Скільки у вас метрів у цій кімнаті?
– Хто їх там міряв, ці метри, – озвалася Валька.
– А я до вас оце мириться прийшов, – сказав Микола. – Може б мирову запили?
– У нас нічого нема, – сказав Горбатий.
– А ти збігаєш, Петрику, – сказав Микола. – Дам я тобі на казьонку.
Очі в Горбатого заблищали. Валька пильно дивилася на Миколу.
– Я зараз за копійкою не стою, – сказав той.
Горбатий зирнув на сестру. Та легенько кивнула. Горбатий схопив простягнені до нього гроші і вислизнув за двері.
Вони знову пильно подивилися одне на одного.
– Щось сказати хотіли? – спитала трохи хрипко Валька.
– То ми з тобою не родичі, Валь?
– Чого це не родичі. Он внука маєте. А може, й двох, – вона всміхнулася.
– Другий не мій, – спокійно сказав Микола. – Другий Яшки Безпальчика.
– Ну, то перший ваш.
– Так думаєш? – Микола всміхався. – А може, й перший не мій?
– Перший ваш, – засміялася Валька. – Так і в документах записано.
– Документи – це ще не все, – сказав Микола. – Я от думаю, що він від Івана Польового.
– Якого там Польового, – почервоніла Валька.
– А того, що в Петровському завулку живе…
– І це ви знаєте? Ну й що?
– Та нічого. Значить, ми вже не родичі, кажу.
– А як не родичі, то що?
Він дивився на неї, і вуста його помалу й масно розповзалися.
– Бросьте ви! – відвернулася Валька.
– А чого, Валь? Я тобі отрєзик хороший подарую. Крепдешиновий.
– Бросьте, вам сказала. Зараз Петя зайде…
– Ну, то й рішай скоріше. І зап’єм це діло, га?
Вона вагалася. Дивилася пильно на нього, наче хотіла прочитати щось в очах. Але побачила той вогонь, що його вміла досить добре розпізнавати в чоловіках.
– Ну, то як, Валь? Не родичі ж ми!
– А мовчать про все будете? – спитала різко.
– Як гроб! – вдарив себе в груди Микола. – Кажи швидше, бо зараз таки Петрик прийде.
– Чого це ви його Петриком звете?
– Подобається так мені. Ну!
Валька вагалася.
– Звідки я можу знати, що ви мовчатимете?
– Слово тобі даю!
– Що мені з вашого слова?
– То, може, язика собі врізати?
– Не мішало б! – всміхнулася Валька. І раптом посерйозніла. – Приходьте завтра у вісім.
В сінях уже рипнули двері.
– Куди?
– Кашперівська, чотири. І отрєза не забудьте.
15.
– Я багато нить не можу, – сказав Микола. – Голова в мене слабка. Пару чарок вип’ю, і вже мені памороки забиває.
– А мені от нічого, – тонко озвався Горбатий. – Тільки співать дуже хочеться.
– Ну, то й заспіваймо. Я теж до цього діла охочий.
– Надовго приїхали? – спитала Валька, заїдаючи хлібом із ковбасою.
Микола взяв зі столу редиску і з хрумкотом відкусив.
– Може, й назовсім. Хочу тут на роботу устроїться.
– Ми думали, ви за Андрія сердитеся, – сказав Горбатий.
– Чого мені за нього сердитись? – засміявся Микола. – Хай за себе сердиться. Дурнем вродився, дурнем йому й бути.
Валька й Горбатий засміялися.
– От бачите, вже мені в голову починає вдаряти. Не буду я більше пити…
– Та пийте вже, Миколо, пийте, – присунулася ближче Валька. – Це воно тільки спершу так. Потім голова прояснюється.
– Як мало буде, я ще збігаю.
– А чого ж, – сказав Микола, витягаючи туго напханого гаманця. – В мене тут не на одну півлітру стачить.
Очі в Горбатого і Вальки стали як у сухотників. Горбатий ковтав пережоване і ніяк не міг проковтнути.