– Я знаю, що у вас гроші є, – всміхнулася Валька. – Сховайте, щоб не згубили!
– В житті ще нічого не губив! – Микола засвітив добродушною всмішкою.
На порозі виросло дві дитячі постаті. Мали незвично серйозні личка і широко розплющені очі.
– Я сказала: гулять! – трохи верескливо крикнула Валька.
– Валік у штани оно наробив.
– Піди, Петю, прибери, – гидливо зморщилася Валька.
– Ти чого оце не просився? – закричав Горбатий і плеснув малого по сідничці. Удар прозвучав, як по подушці.
– Виведи його у сіни, щоб не смерділо, – наказала Валька.
– Він у тебе за няньку! – засміявся Микола.
– А чого б мав хліб даремно їсти? В нього це непогано виходить.
– Скільки оце твоєму малому?
– Та вже більше двох, – Валька взяла пляшку і почала наливати.
– Без мене не пийте, – всунув із сіней голову Горбатий. – Я його зараз підмию.
– А тобі чого тут треба? – гримнула Валька на старшого.
– Я більше не хочу гулять, – понуро відповів той.
– Та хай залишається! – сказав Микола, п’яно поводячи головою над столом. – А то воно негарно й виходить: прийшов онука побачити, а його й катма.
Валька блиснула оком, але промовчала. Хлопець підійшов до столу і задивився голодними очима на ковбасу. Микола наклав кусник на хліб і подав. Той взяв несміливо й відійшов. Сів у кутку на малий ослінець і почав похапцем їсти, чвакаючи й сопучи.
Горбатий наливав у сінях в миску воду.
– Ти десь робиш? – спитав Микола, щипаючи Вальку за стегно.
– Воду газіровану продаю, – незворушно відказала Валька.
Зайшов Горбатий, тягнучи під пахвою малого з голим задом.
– Щоб мені просився, пойняв! – крикнув Горбатий і жбурнув малого на ліжко.
– А ти, Петрику, на базар уже не ходиш? – спитав Микола.
– Вже там урвалася ниточка, – сказав Горбатий, присідаючи до столу. – Я тепер Вальчиних дітей гляджу. Ну, а гриби починаються, то по гриби ще ходжу. Беруть, аж просять!
– І рибу продаєш, – сказав незворушно Микола. – Піхоцький приносить, а ти й продаєш.
– Ви, Миколо, як міліціонер, – хихикнула Валька.
– Та про це ціла вулиця знає. І про м’ясо Степанове.
За столом запанувала раптом тиша. Валька й Горбатий напружено дивилися на Миколу.
– Забагато ви знаєте! – сказав крізь зуби Горбатий.
– Це я сказав до того, що нам свариться не треба. – І Микола засвітив добродушною всміщкою. – Жити мирно нам треба. А будем жити мирно, то, може, і я вам у пригоді стану.
Вони знову випили: на столі була тільки редиска й хліб. Микола з хрумкотом розжовував редиску.
– Мама, гаму! – сказав голозадий із ліжка.
– На хлібця! – кинув йому шматок Горбатий.
– Баски хоцу! – прогув голозадий.
– Шурко, дай йому ковбаси! – гукнула Валька.
Але Шурко запихав до рота всіма пальцями рештки ковбаси. Малий ревів.
– Заткнись! – заверещала Валька. – Заткнись, бо пояса дам!
Малий і справді «заткнувся». Сидів із розкритим ротом і квадратними очима.
– Умови до життя у вас непідходящі, – сказав Микола. – Півпід вал, двоє дітей та й інвалід. Писати вам треба.
– Куди ж писати? – зацікавився Горбатий.
– Начальству писати. Мовляв, так і так, неудобне життя, діти й інвалід. Вони зараз на це дивляться.
На столі стояла порожня пляшка.
– Подай, Петю, ще ту самогонку, – ліниво озвалася Валька.
– А може, я лучче збігаю, – трохи невдоволено сказав Горбатий.
– Давай самогонку, сказала!
– А вона без зілля? – по-п’яному витріщився Микола.
– Він боїться! – тонко вигукнула Валька і розсміялася. – Чуєш, Петю, він боїться!
Горбатий ніс, хихикаючи, зелену пляшку з увігнутим дном, заткнуту чорним гумовим корком.
– Та ми ж самі будемо з вами пить, – мирно сказав Горбатий. – А хто собі лиха хоче?
– Заткнись, Петька, – сказала Валька і присунулася до Миколи ближче. – Хай от Микола про нову квартиру розкаже.
– Написать вам треба, – сказав Микола, гикнувши. – Хочете, я й напишу. Дай-но води, Петрику, зап’ю!
Він знову гикнув і повів мову далі, коли вже напився води.
– Слабкий я на випивку, – сказав. – Та от, хочете, я й напишу. Там, на районі, до мене багато підходять, щоб я написав. А добре діло людям чому не зробить? Матимете нову квартиру в новому будинку, тепер їх до чорта будують!
– Остогидла мені ця конура! – скрикнула Валька.
Горбатий наливав у чарки.