– Мені не лий, – сказав Микола. – Я вже більше не питиму, нє! Голова в мене до випивки слабка: зовсім я уже п’яний. Добре діло я вам зроблю, чому не зробить. Добре діло зробить – це для мене як дитині цукорка з’їсти!
– І-і! – сказала Валька, присуваючи до себе чарку. – Микола боїться нашу самогонку пить. Дивись, як її треба.
Вона перехилила до рота чарку і за мах ковтнула все, що в ній було. Горбатий поспішив за сестрою, відтак утер губи.
– Хороша водка, – сказав скоромовкою. – Зовсім не худша казьонки. Я її беру в такому місці, що не обдурять.
Валька сиділа, підперши рукою щоку.
– Заспівай, Петю, – попросила вона розчулено. – Може, от і Микола з нами заспівав. Давай, серденько.
«Серденько» заспівав. Високим, гарним і чистим голосом, широко розтуляючи рота: звук був такий сильний, що аж шибки задзеленчали.
– Петя міг би в артисти піти, – сказала Валька, втираючи око. – Коли б не був він калічка, їй-богу, зі сцени міг би співать. Так уже славно виводить!
– А славно! – і собі втер око Микола. – Ходи-но, Петрику, я тебе поцілую!
– Не називайте мене Петриком, – раптом обірвав пісню Горбатий. – Що я, сільський? Я й народився в городі.
– Іди сюди, Петрику, – розвів руки Микола. – Іди мені ось на коліно сядеш. Разом і поспіваємо. Ходи!
– Ха-ха-ха-ха! – реготалася Валька. – А піди, Петю, піди!
– А чого ж, – сказав Горбатий, вмощуючись у Миколи на коліні. – Коли вже так просите, я можу й посидіть.
– Такий ти славний, – чмокнув його у вухо Микола. – Хочу я, Валь, пощупать, чи в нього хвостика нема. Ти ж чортик, Петрику, правда? Отут у тебе і ріжки повинні буть.
– І-ги-ги! – аж покочувалася Валька. – Йому вже, Петю, і чорти ввижаються!
– Не, ти ж таки чортик, Петрику? Ну, признайся, чортик? Чи, може, тільки з чортами водишся?
– Не лапайте мене, дядьку! – тонко вискнув Горбатий. – Що я вам, женщина?
– Таж, звісно, не женщина, Петрику. Чортик ти. Такий малесенький, гарненький. Бач, і хвостик у тебе промацується. Ану покрути ним…
– І-ги-ги! – реготалася Валька.
– І ріжки в тебе є, – помацав йому вище лоба Микола. – Такі маленькі і гарні в тебе ріжки!
– Ідіть ви к чорту! – скочив із Миколиних колін Горбатий. – Шуткуєте так некрасіво. Не так уже багато ви й випили!
– Голова в мене слабка, – взявся за скроні Микола.
– Він не чортик, – сказала цілком серйозно Валька. – А от що гадати, то добре гадає. За гроші, правда. Хочете, то він і вам погадає. Скільки ти візьмеш, Петю?
– За тридцятку, – сказав поважно Горбатий.
– Розпише вам так вашу «судьбу», що почудуєтеся!
Але розписувать Миколину «судьбу» Горбатому не довелося. Щось вдарило сильно по вікні, і з рами з бренькотом посипалося скло.
Валька заверещала, а малий на ліжку заревів. Шурко підхопився на ноги і завмер стривожено.
– Це яка зараза мені вікна б’є! – крикнув, схоплюючись, Горбатий. Знову вдарило, і знову посипалося скло. Потім вдарило ще у сінях і голосно затупотіло. Горбатий притьма кинувся у двері.
– Певне, ворогів маєте, що вікна вам б’ють? – тихо й тверезо спитав Микола.
– Яких там ворогів, – підхопилася Валька. – Не бувало ще в нас такого!
– Піду я, – сказав, вилазячи з-за столу, Микола. – А бомагу я вам завтра таки напишу. То ми з тобою домовилися, Валь?
Малий на ліжку ревів, наче в трубу дув.
– Ідіть уже, йдіть, – підштовхнула його Валька.
Він спинився коло порога і повернувся до Вальки.
– Да, Валь, вороги у вас є. І не забувають вони про вас. Певне, щось недобре вкоїли, га?
Він лукаво заскалив око.
– Іди ти к чорту, – огризнулася Валька.
Через поріг переступав Горбатий.
– Якісь хлопці, трасця їхній матері, – сказав задихано. – А ви що, вже тікаєте?
16.
Пливли над землею сутінки, і в тих сутінках м’яко потопали прирічкові горби. Річкою пахло аж сюди, а ще пахло молодим зіллям з городів та кропивою. Микола спинився на хвилю, дихаючи на повні груди: на лиці його блукала задоволена посмішка. Стріпнув чубом і рушив просто до ганку Піддубного.
– Стій! – сказав йому звідти серйозний і сердитий голос. – Стій, зараза!
Микола задер голову і побачив татарське обличчя, що звісилось із ганку.
– Щось хотів сказати? – скоромовкою спитав Микола. – Доброго тобі вечора!
– Ти чого оце, зараза, до моєї жінки клинці тешеш? – люто просичав Піддубний.
– Я? – здивовано перепитав Микола. – Хто це тобі сказав?