– Ти вже снідав? – спитав швагро.
– Та на вашу свіжину сподівався. Чим ти хочеш смалити?
– Можна паяльною лампою, але краще соломою.
– Дістав соломи?
– Та дістав, – трохи ніяково сказав швагро.
Вискочив із буди собака, але на Миколу не загавкав, дзвін його ланцюга був сьогодні по-особливому лункий.
– Собаку забери, – сказав Микола. – Десь туди, за хату.
Собака подивився на господаря вологими розумними очима і заскавулів.
– Перевір, чи добрий колунець, – сказала швагрова. – Ганя чого не прийшла?
Микола помацав пальцем гостряк.
– Дуже вона тонкосерда, – сказав він.
– Чого там, – озвалася швагрова. – Діло це житейське. Їсти ж вона не тонкосерда.
– Всякі люди бувають, – сказав швагро, ведучи собаку за хату.
– Я її вчора помила. Щоб чистенька була.
– Все одно ще раз мити доведеться.
На подвір’я кидав тінь величезний дуб, і між тої тіні стрибали, наче золоті яблука, виграви. Вони блимали й на платті швагрової, потрапляючи й на обличчя, – від того костисте, широке обличчя її посвітлішало й покращало.
Микола зайшов у хлів.
– Малувато тут місця.
– Та якось буде. Я вже поприбирав, – озвався швагро.
В сажі рохнула свиня, виставляючи велику, сальну морду.
– Вона в тебе лежить чи трохи ходить?
– Та трохи й ходить.
– Виганяй!
Він розставив ноги й помахував легенько колуном.
– На, подаси колуна, – сказав швагровій.
Свиня невдоволено зарохкала, швагро виштовхував її із сажа. Ступила кілька невпевнених крочків і посеред хліва стала.
– Вали! – коротко наказав Микола, і вони зі швагром кинулися на тварину.
Високий, розпачливий зойк пронизав повітря.
– Тримай міцніше, – гукнув Микола. – Давай колуна.
Свиня кричала. Високий, розпачливий зойк рвавсь із хліва, летів у чисте веселе небо і до малого, наче золотий гарбуз, сонця в тому небі. Стальний прут легко ввігнавсь у шкіру, і за мить велике, рожеве тіло безживно простяглося серед хліва.
Микола витирав піт.
– Добре ти справився, – сказала швагрова.
– Так воно і їй легше, – тихо сказав Микола. – Коли не попасти з першого разу, кров на сало може піти. А так вона в грудину вся зливається.
Він стояв над розпластаним тілом блідий і посмутнілий.
– Не люблю я цього діла, – сказав. – На серці маркітно стає. Дайте посиджу трохи.
Він вийшов надвір і сів на ослінець. Перед очима в нього лежала напрочуд ясна річка і так само мирно-лагідно стріляла жмурами. За хатою поскавулював собака, а від пляжу долинали високі дівочі й дитячі покрики.
– Хорошого поросюка ми вгодували, – задоволено сказав швагро.
– Продамо, то наново хату перекриємо, – сказала швагрова.
– І купимо тобі нарешті пальто, – в тон їй відказав швагро.
18.
Ганя зайшла у двір до брата у білій хустинці, підв’язаній під підборіддям, і в квітчастому ситцевому платті. Обличчя її світилося погідно, а може, трохи й урочисто: свиня в хліві була вже обсмалена і начисто вимита – жовто світила в сутіні.
– Із свіжиною вас, будьте! – сказала Ганя і сіла серед подвір’я на ослінця.
– Зараз будемо розрізати, – сказав Микола. – Приготуйте відро на кров.
– Я знав одного, – обізвався Ганин брат, – котрий кров пив. Оце заколють свиню, колієм він і був, візьме кварту і без передиху. Така морда була, як у бугая.
– Це ти про Губаря? – спитав Микола.
– Таж про нього. Зате морда була, як в упиря.
– Він і дітей до того привчав, – озвалася Ганя. – Такі були всі краснощокі.
Микола вже розрізав свиню.
– Давайте відро.
Вони завовтузилися, зливаючи кров.
– Це будете й кишку робить? – спитала Ганя.
– Ато ж як! – відказала братова, несучи відро з кров’ю. – Я вже й гречаної крупи підкупила.
– Печінка чистюсінька, – сказав Микола.
– Оце ми зараз її і посмажимо.
– Тушу будемо потім розбирать, хай м’ясо зм’якшіє, – сказав Микола і плюхнув велику червону печінку в емальований таз. – Хорошу вигодували свиню.
– У нас на неї велика надія, – сказав брат. – Скільки тих дір, що треба латать.
У двір входила Варка і її дочка.
– Із свіжиною вас, дядю! – гукнула бадьоро дочка божевільного.
– Заходьте! – добродушно обізвався брат.
Вийшла братова, її обличчя, залите яскравим сонцем, усміхалося. Варка тицьнула їй пляшку горілки.