Степан Ювпак стоїть на ганку в обвислій біля грудей майці, в домашніх штанях з бамбухами біля колін; на ногах у нього пухнасті хутряні капці, які він сам і пошив. Обличчя його ще не прокинулося зі сну, через це очі попідпухали й дивляться з прижмурцем, але то не просто прижмурець – Степан розглядає власний двір хазяйським оком. Усе розставлено так, як волів він, і це сповнює Степана гордим задоволенням. У відчинені двері за спиною вивіюються запахи смаженого м’яса, біля плити стоїть кругла, аж обтічна, дружина. Йому подобається, як вона там чатує біля того м’яса, бо м’ясо готується для нього й родини. Йому подобається й сама вона: кругла й моторна, рідке волосся зачесане назад, із проділом посередині, волосся стягнуте вузлом на маківці – йому подобається і ця голова, і ця зачіска. Зараз погукає на нього і понесе до столу тарілки, а він любить той урочистий мент, коли сидить за столом і чекає на її послугу. Чи не через те повернув голову, щоб дружина могла побачити його орлиний профіль, і неголосно наказав, хай би хтось із хлопців злив йому на руки. Зійшов з ганку, неквапно скинув майку, охайно повісив її на бильце ганку і став над мискою, широко розставивши ноги. Зігнувся й виставив широкі, як лопати, долоні. Поливав Славко, Степан вряди-годи скошував око на вилицювате синове обличчя, у профіль ніс малого також малювався по-орлиному, сухі губенята складались у владну складку, очі були трохи каламутні – здавалося, у сина щось негаразд із зором. Це, однак. Степана не бентежило: такі очі мала його жінка, і перше, що він примітив у ній, – саме ці очі, які ніколи не дивилися просто. Це його, зрештою, й принадило до неї, бо несподівано відчув (це тоді, коли вперше її побачив) неясне, але дуже бажання вчинити так, щоб ті очі спрозоріли.
Це сталося тоді, коли вони опинилися сам на сам у березняку, тоді побачив він, що очі її ще більше скаламутніли – не очі, а брунатна мішанка, і це викликало в ньому приплив якогось незбагненного шалу. Раптом кинувся до дівчини, схопив обіруч і зламав отам-таки, в березняку, на зеленій, як сон траві – дика сила заграла в ньому, аж кожна жилочка затремтіла. Бажав одного: розвіяти ту каламуть, захотів дивовижної прозорості джерела, з якого пив, через це і вдивлявся пильно в неї в тому-таки березняку, а вона і не подумала йому опиратися, була ніби земля, в яку хлібороб урізується плугом чи лопатою. Над ними хиталося ясно-зелене гілля, було це навесні, довкола біло стояли і сяяли стовбури берез, і, підіймаючись до зелено-хмільних верховин, він таки побачив те, чого праг. Очі, котрі досі були наче брунатний кисіль, очі, в яких хотів утопити свій шал, почали й справді прочищатися, ніби джерело. Уздрів сліпучо-білі білки, карі обідки і чорні крапочки зорків – це було так разюче, що мало не розчавив їй пліч: у неї так і лишилися потім сліди всіх п’яти пальців на одному рамені і від п’яти – на другому. Це вирішило його долю, і Степан тоді вперше відчув задоволення людини, котра щось здобула, котра почала творити рід, а відтак здобуває щодо нього тверду відповідальність…
Степан втирається рушником, його тіло пружке та м’язисте, прочищені пори шкіри дихають вранішнім повітрям; сонце стоїть якраз навпроти, ще негаряче, але яскраве; пашать м’якою прохолодою городи, на них спочиває іще ранкова роса. Акація скинула на землю зайве листя, воно жовте й тонке, вітрець, що заскакує на подвір’я, звіває його, наче пух, – легке воно й шарудкаве.
Біля Степана стоїть мала його подобизна – Славко; Степан повертається до Славка, кидає позир, і той, помітивши батькову прихильність, шморкає носом.
– Папка, дай рубля на морс, – каже він і на всяк випадок відскакує вбік, бо не завжди може вгадати батькову реакцію. Але Степан і справді сьогодні благодушний; він кидає оком на річку, втонулу у верболозах, і на невелику смарагдову галявину біля води, а тоді милостиво цідить крізь зуби:
– Скажеш у хаті, дам!
7.
Андрій знову лежав, закинувши ноги на бильце ліжка; Валька сиділа в густо-жовтій плямі мертвуватого західного сонця; волосся мерхотіло в тому світлі; він дивився на волосся, а відтак і на широку спину, обтягнуту квітчастим платтям і перетиснуту посередині пружком станика. У кутку біля дверей закляк на низькому ослінці Горбатий, горб випнувся над головою, яка вклалася між долонь, сутінок розмивав його – став Горбатий як накопичення кругляків: горб, голова, груди, горбки колін. Сидів він босий, великі запорошені ступні стояли на неметеній підлозі, як два млинці. Очі його розплющувалися й пропадали – Горбатий сторожко подрімував.