– Твоє оце? – спитав коротко, кладучи пакунок на тумбочку.
– Та де? – всміхнулася Валька, дивлячись на той пакунок. – Родички одної…
Микола підійшов до дверей і накинув гачка.
– Ніхто не прийде, – сказала Валька.
Вони стояли серед кімнати й дивилися одне на одного.
– Стидно мені трохи з вами, – сказала вона.
– Та чого там, роздягайся!
– Куди нам спішить! Може, спершу отрєзика покажете?
– Отрєзик потім собі роздивишся, – нетерпляче сказав Микола. – Роздягайся!
Вона переступила з ноги на ногу – на неї дивилися гарячі очі.
– Нетерплячий ти! – сказала, всміхаючись, і почала розстібати кофточку.
Стояла перед ним молода й гарна, з міцними клубами і пружкими грудьми і всміхалася трохи іронічно: очі її поступово каламутніли.
Він розстебнув пасок і раптом висмикнув його із штанів. Ляский удар упав на Вальчнні плечі.
– Що це ви? – злякано крикнула вона.
Але він хльостав її по чому бачив: по спині, по грудях і по обличчю. Валька зарепетувала розпачливо і кинулася до одежі. Він вирвав їй одежу з рук і продовжував хльостати. Вона забилася в куток і верещала.
– Оце тобі за Андрія, оце тобі за суди, оце тобі за приписану дитину! – сипів роз’ятрено Микола.
Вона звалилася йому до ніг і обхопила черевики.
– Ой, не вбивайте, дядьку, ой, не буду більше!
На білих її плечах проклалися червоні пасмуги. Сльози лилися по обличчю і капали на Миколині черевики.
– Ой, робіть зі мною що хочете, тільки не бийте! – ридала вона.
Він відкинув її носком черевика, і вона скорчено завмерла на підлозі.
Схлипувала і здригалася.
– Молися, зараза! – прохрипів він. – Молися оцій дошці! – кинув у бік ікони.
Валька склала молитовно руки.
Він стояв, широко розставивши ноги, із скривленим блідим обличчям, і очі його палахкотіли.
– Боже, вибач мені мої гріхи! – замолилася Валька.
– І затям собі: я несамовитий! – крикнув він. – Почую щось про тебе, приб’ю!..
– Ой, не буду, дядечку, ой, ніколи не буду! – простягла вона до нього молитовно складені руки.
Він почав просилювати пасок у штани.
– Одягнися! – наказав.
Вона кинулася до одежі й почала поспішно вдягатися.
– Про нашу розмову щоб ніхто не знав! – сказав він різко.
Вона швидко кивнула. Схлипувала і була червона, наче варена.
– Це я, як батько, з тобою поговорив, – сказав Микола вже м’яко. – Сама знаєш, з тобою не можна інакше!
Він повернувся різко і скинув гачка. Щось метнулось із сіней, але він кинувся туди, наче стріла, і за мить укинув до кімнати й Горбатого. Той тремтів.
– Тебе, Петрику, теж стосується, що я їй сказав. Пойняв?
Горбатий трусився. Очі його зробилися несподівано круглі, а руки наставив, наче збирався оборонятися.
– Щоб як могила мені мовчали! – крикнув він різко і повернувся до дверей.
– Отрез он забули! – озвався з кімнати втомлений, аж розбитий Вальчин голос.
– Петрику з нього сорочку поший! – сказав Микола і грюкнув дверима.
Горбатий стояв біля пакунка, простяг скарлюченого пальця і роздер ним газету. З-поміж паперу випросталося гостре, пилкувате листя. Горбатий зашипів, обпікшись об те листя, і схопив пальця ротом.
20.
Цілу ніч ішов дощ. Він почався ще відтоді, як переступив Микола поріг Ганиної кімнати, вернувшись із гостин до Вальки; зашелестів в акацієвому листі біля вікна, а за якийсь час заговорив голосно з ринви, що почала вихлюпувати з себе водяний потік.
– Де це ти був? – спитала Ганя, бо він підійшов до вікна й задивився на дощ.
– Мав діло! – озвався спроквола.
– Приїхав начебто до мене, і не бачу тебе.
Він все ще вдивлявся у вікно.
– Вибач, – нарешті витис із себе. – Треба так. Ганю!
– Нікому воно нічого не треба, – сказала Ганя. – Ось чує моє серце: недобре це кінчиться…
– Що має недобре кінчитися? – повернувся він різко до неї. Очі його були малі й темні, і він весь начебто випромінював із себе сум.
– Оці походеньки твої. Не чіпав би ти їх, – вона зітхнула. – Вечеряти будеш?
– А чого б то я не мав вечеряти?
– Може, там годували. Онде ж пив із Горбатим і Валькою.
Він мовчав. Сидів за столом і аж очі приплющив, так йому було смутно.
– Хто це йому там вікна побив? – спитала, ставлячи на стіл кашу.
– Не знаю, – байдуже відповів Микола. – Я тоді в них саме в хаті сидів.