Вона засміялася.
– А мене тобі чого дурити? – спитала.
Він зирнув на неї, але промовчав. Дощ за вікном обхльоскував шибки.
– Коли такий дощ, мені сумно стає, – сказав.
– Пробував на роботу устроїться?
– Ще не було коли, – озвався начебто сонно. – Чого ти вкрутила таку слабку лампочку?
В хаті й справді залягли жовті сутінки. Лампочка в них над головою ледве тліла.
– Економлю, – всміхнулася вона. – А що мені з того світла?
– Хіба я не досить присилаю? – він вже й справді начебто засинав, а може, це так його сум з’їдав.
– Таж присилаєш! – неохоче сказала вона.
– В панчоху кладеш?
– А як же з вами, такими обіясниками, не класти? – раптом розсердилася Ганя. – Недовго й до біди… Що один, те й другий!
– Не довіряєш нам? – кволо всміхнувся Микола.
– Надто часто сама лишаюся, – сказала Ганя. – Але тільки тоді я й спокійна. Бо от і зараз: щось воно знову затівається!
– Що ж воно затівається? – Він уже зовсім приплющив очі. Шварготів за вікном дощ, і він слухав, здається, більше той дощ, аніж дружину.
– Чи ж я знаю? – сказала вона вже зовсім смутно. – Але все в мені так і колотиться. Я вже це на собі перевірила!..
Він здригнувся, наче прокинувся, зовсім уже був виключивсь із цього світу.
– Піддубний уже не чіпляється? – спитав.
– Та де? Десятою дорогою обходить, – тихо засміялася Ганя. – Входжу у двір до них по воду, а він встає з ганку і йде в хату.
– Ну, от бачиш! – майже пошепки сказав він. Дощ монотонно цокотів по піддашках.
– Кажуть, сильно свою жінку побив, з синцями ходить…
– Ти диви! – розплющив очі він.
– Це, мабуть, через тебе, – сказала Ганя. – Я така дурна… чомусь таки вірю, що в тебе з нею нічого не було.
– Бо й не було, – сказав він коротко.
– Мав той Піддубний любаску на Павлюківці, – монотонно розповідала Ганя, й собі переймаючись настроєм дощу. – Кажуть, приходила аж сюди. То він одіслав її. Іди, каже, знати тебе не знаю!
– Значить, любов уже між ними почнеться, – сонно сказав він.
– Яка там любов, коли він їй синців наставив. Коли б це мені зробив ти, я б ні хвилини тебе в хаті не терпіла…
– А чого вона терпить? – спитав, ледве ворухнувши губами.
– Бо сім’ю розбивать не хоче. Та й яка може буть любов до такого вилицюватого? Таке воно якесь, наче слизом покрите…
– Закортіло ж за нього. – Він знову-таки прислухався до шуму й плескоту за вікном.
– Закортіло, бо нічого луччого не траплялося, – Ганя шумко встала. – Давай постелю тобі, бо онде вже засинаєш, так на тих походеньках утомився.
– Це я проти дощу, – сказав він винувато. – В мене й раніше таке бувало, чи забула?
– Не забула, – сказала Ганя, розкладаючи ліжко. – Тільки сьогодні ти начебто і справді втомився…
Але він уже спав. Похилив голову на груди і свиснув носом.
– Прокидайся, – торкнула його Ганя. – Вже постелила.
Він почав роздягатися, як сомнамбула. Вона Йому допомагала.
– Це все через цей клятий дощ, – пробурмотів він. – Просто вбиває він мене. Не сердься на мене…
– Та йди вже спи, – сказала Ганя, доводячи його до ліжка. – І не пив ти, здається, а п’яний…
Вона вклала його й підгорнула постіль. Задивилася на невелике, поморщене й увіч перевтомлене лице, і смуток від того лиця начебто й до неї перейшов. Відчула раптом, що все воно таки дочасне: і цей чоловік в її ліжку, і ця мирна тиша в її кімнаті. Шварготів дощ, лопотів у ринві, цокотів по піддашках, шелестів у листі – кожен дім у цьому дощі був як корабель, що плив у розбурханім морі. Сум уже цілком пойняв її: стояла серед хати, облита кволим світлом лампочки, й відчувала, що до її вікон знову клеїть своє чорне обличчя Самота. Знову подивилася на перевтомлене Миколине лице, вві сні воно поступово розгладжувало зморшки, і їй раптом гостро згадалося, як прийшов він сюди уперше – так само заснув, бо так само був тоді дощ, а вона встала, щоб прибрати посуд після їхнього невеликого бенкетування, і вперше відчула той-таки смуток, як перше собі попередження. Але тоді вона була легковажна, юна і щаслива, тож, прибравши зі столу, розчинила навстіж вікна і довго дихала молодими і розкішними запахами літньої ночі. Зараз все воно трохи й повторювалося: він спить, а вона прибирає зі столу. Одне тільки вона не зробить, подумалося мимохіть; не підійде до вікна і не розчинить – надто тяжко у неї на душі.