21.
Шкалик сидів на сходах, підтягти ноги і спершись підборіддям об коліна. В роті в нього стриміла самокрутка, з якої вилися сиві пасемка. Очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене брунатне личко закостеніло.
– Знову сумуєш? – спитав, присідаючи біля нього, Микола.
– Та біда мені з цими грішми! – випустив густий клубінь Шкалик.
– Знову випити хочеш?
– Таж хочу, трасця його матері! Як тобі наша робота?
– Робота справна, – сказав Микола.
– Може, комусь ще вікна треба побить?
– Та вже не треба, всміхнувся Микола. Він закурив і собі, вони сиділи якийсь час на ганку й дивилися, як колотяться і проносяться над горбами сірі, брудні хмари.
– Похолодало, – повів плечима Шкалик. – Може, я тобі щось зроблю?..
Микола зосереджено пихкав димом.
– Ти ні, – сказав нарешті. – Хіба хлопці твої…
– Це все одно, що я, – пожвавішав Шкалик.
– За це діло я б тобі на дві півлітри дав, – протяг поволі Микола. – Тільки трошки воно не те… Опасне…
– Ну, коли опасне, – аж відсунувся Шкалик. – Нє, я опасного не хочу…
– Та не так уже й опасне, – тяг Микола. – Але зважуй сам. Хочу я, щоб Степан Ювпак з мопеда свого покотився…
Шкалик засміявся. Іржавим сміхом із підхлипами.
– І придумаєш таке!
– То опасно воно чи неопасно?
– Для моїх хлопців? Та це їм раз плюнуть!
– Ти подумай, – обережно сказав Микола. – Сам знаєш: то зловмисний чоловік. Коли б зловив…
– Моїх хлопців? – аж схвилювався Шкалик. – Та їх і вітер не зловить!
– А я от боюся трохи, – сказав Микола. – Це, знаєш, такий, що й дитині хребта зламає…
– Не знаєш ти моїх хлопців, – поклав йому на коліно руку Шкалик.
– Ну, добре, я там їх підстрахую, – сказав поспішно Микола. – Він тепер на другій зміні і буде їхать коло одинадцятої.
– Шнурок тільки мені даси, – сказав Шкалик. – Шнурка в нас доброго нема.
– Шнурок чи на шнурок? – покосився Микола.
– Та як тобі завгодно. Давай лучче шнурка чи там дрота, бо ні грошей не буде, ні того…
– Коло Гармашів найвужче, – сказав Микола. – Один край хай прив’яжуть до паркана.
– Вони вже знайдуть як.
– Ні, нам треба домовитися. З тим кабаном не пошуткуєш.
– А казать хлопцям, що ти там будеш?
– Не треба. Їхнє діло скинуть його і тікать.
– Ну, до цього вони в мене наламані.
– Через це й балакаю з тобою. Та й безгрошівний ти…
– Спасибочко, – обізвався Шкалик. – Таке воно в мене: аж кишки болять…
– Алкоголік ти вже, Тимохо! – сумно сказав Микола.
– Та ти що? Я коголік! Та за кого ти мене маєш? – закипів Шкалик. – Ну, люблю я випить, то за це вже й коголіком обзивать?
– Заспокойся. Пошуткував я.
– Хороші мені шутки! – закліпав уражено рідкими віями Шкалик. – Коли б мені таке хто інший сказав…
– То що? – всміхнувся Микола.
– То побачив би! Он твій Горбатий – то коголік! І Зінчиха коголічка…
– Не сердься, – м’яко сказав Микола. – Не те в мене слово вихопилося. Хотів сказати, що любиш ти випивать.
– А люблю, – миттю примирився Шкалик.
– Ну, то наставляй лапу, – Микола витяг п’ятдесятку і вклав її в наставлену мозолисту долоню.
– Ви йому грошей не позичайте, дядю, – стала в дверях дочка божевільного. – Хай лучче віддасть мені того рубля, що ще торік у матері позичив. Він у нас, дядю, торік узяв рубля, і як у воду впало.
Шкалик оскалив малі, рідкі, але напрочуд гострі зубки.
– Киш, зараза! – прошипів він.
– Ви на мене не кишкайте! – сказала спокійно дочка божевільного. – Віддайте лучче нашого рубля.
– Хочеш рубля? – тонко спитав Шкалик і аж шию витяг: тонка вона в нього виявилась і довга.
– А чого б то я своїх грошей не хотіла? – зацокотіла дочка божевільного. – Ваших мені не тра…
– То й на! – урочисто сказав Шкалик і склав велику дулю.
– Це, дядьку, ви своїй жінці покажіть, – спокійно відказала дочка божевільного. – Бачите, дядю, це він і вам колись таке покаже!
– Мені не покаже, – всміхнувся Микола. – Віддаси мені борг, Тимохо? – спитав гостро.
– Та грім би мене побив! – заклявся Шкалик.
– А коли тобі так рубля того шкода, то на тобі й рубля! – Микола поліз до кишені.
– Мені ваших грошей не тра, – знову заторохкотіла дочка божевільного. – Хай он дядько Шкалик віддасть: він позичав, то він хай і віддає.
– Я тобі холєри дам! – насварився кулаком старий. – Бач, зараза: чого це ти мене Шкаликом обзиваєш?