– Та чого там, дядьку. Всі вас так називають.
– А тобі, соплячко, зась!
– Віддасте рубля, то й не буду, – спокійно сказала дочка божевільного. – А не віддасте, то тільки те слово від мене й чутимете. Бо ж хіба ви не Шкалик?
– Ох ти ж зараза! – затрусився Шкалик.
– Чого це ви завелися? – визирнула Варка.
– Та от правлю в дядька нашого рубля, – спокійно сказала дочка.
– А вдавися ти своїм рублем! – тьхукнув Шкалик і подибав поспішно під свої сходи.
Микола реготав.
– Це я, дядю, і з вас колись отак посміюся, – сказала серйозно дочка божевільного, – бо він вам таки грошей не віддасть. Багато йому дали?
– Таж рубля! – весело озвався Микола.
– Ну, рубля – це ще куди не йшло! – заспокоїлася дочка божевільного. – Але згадаєте моє слово: не віддасть він його вам! У нас онде ще торік узяв.
– А не віддасть, то кат його бери! – потягся солодко Микола. – Може, мене коли добрим словом згада…
– Багато є ласих на те добре слово, – суворо прорекла дочка божевільного.
22.
– Доброго дня, дядьку! – гукнув Горбатий, тулячи обличчя до рідких штахетин хвіртки.
Похмурий чолов’яга замітав двір. Курява хмарою оточувала його – робив він своє діло з понурою затятістю. Поставив мітлу під стіну й неквапно пішов до хвіртки.
– Чогось хотіли? – спитав непривітно.
– Побалакать мені з вами тра, – сказав Горбатий.
– То й балакай!
– Отак, за хвірткою, – обурився Горбатий. – Я оце всі дні на вашу корову карту кидав.
Понурий чолов’яга відмикнув важкий засув.
– Заходь!
– Я про вас, дядьку, всі оці дні думав, – ображено казав Горбатий, швиденько чеберяючи по прометеній стежці. Мовчазний чолов’яга понуро йшов слідом.
– Тут таке закрутилося, таке закрутилося. – Горбатий з ходу сів на лавку біля ганку. – Зять ваш удома?
– На роботі, – буркнув похмурий чолов’яга і став супроти Горбатого. – Ну!
– Та дайте віддихаться. Це він уже на м’ясокомбінаті?
– А то ж де! – сказав похмурий чолов’яга.
– А ви туди не пішли?
– Старий я уже до такої роботи, – блимнув похмурий чолов’яга. – То що ти там таке накидав?
– Хто це там? – визирнула з вікна господиня.
– Доброго дня вам, тіточко! – гукнув Горбатий.
– Ти там роби своє діло! – кинув різко до жінки похмурий чолов’яга, і вона зникла, навіть не відповівши на привітання.
– Я таки на корову вашу кидав. А чого так довго не приходив, нехороша історія получаїться.
– Яка це?
– А та, що той Микола таки причасний до вашої корови.
– Який це Микола?
– Ну, той, що вам пособлять приходив, – Горбатий озирнувся на всі боки і зашепотів із присвистом. – Він і Вальку побив за того, її першого, хотів і мене, але якось я проскочив…
– Ти мені про корову кажи!
– Та я ж і кажу: проти всіх нас він завзявся. Карта тільки на нього кладеться… Скільки не кидав, все на одно повертає.
– А звідки ти знаєш, що саме на нього?
– Так воно кладеться, я вже в цьому ділі добре знаю… Та й ви самі казали: на зіллі він знаїться…
– А чого ж він пособлять приходив?
– Щоб узнать, чи все в нього вийшло. З убивцями це всігда так.
– А ти звідки знаєш?
– Я, дядьку, на суди люблю ходить… Сиджу там і слухаю…
У похмурого чолов’яги набрякли кулаки. Посеред лоба напружилася груба жилка, начебто щось важке він двигав.
– То що ти хочеш?
– Чи ж я кажу, що чогось хочу? Просто обіцяв вам того разу на карти кинуть…
– Знав би я, – проказав мовчазний чолов’яга. – Знав би я, що це його робота…
– Та тут уже, дядьку, і знать нічого не треба. Так і Степан каже… Я йому все розповів, то він мені так і сказав: нічого вже тут і знать не треба.
– Степан так справді казав?
– А ще він просив, щоб завтра ви до нього прийшли. Він зараз на другій зміні, то щоб зранку. Шкода, що зять ваш буде на роботі. Поговорити нам тра…
Понурий чолов’яга думав. Пальці його на руках стискалися і розтискалися, наче величезні кліщі чи мацаки.
– Побалакати таки тра, – сказав нарешті. – Тільки зятя нема чого в це впутувать. Дурний він у мене.
– Треба нам усім зійтися, – серйозно сказав Горбатий. – Зайві руки не пошкодять, – то такий зловмисний чоловік… По одному ми з ним нічого не зробимо.