– А що ти хочеш з ним зробить?
– Оце й треба побалакать… Щоб так, значить, без жінок…
– Да, жінки тут ні до чого.
– Треба якось так: і жару йому за шкуру засипать, і в кримінал не попасти…
– Кримінал нам ні до чого, – згодився похмурий чолов’яга.
– Може, там щось із зіллям придумаємо?
– Ні! – різко сказав похмурий чолов’яга. – З зіллям я вже зав’язав.
– Боїтеся, дядьку?
– Зілля, воно мстиве, – сказав крижаним голосом.
– Ну, не зілля… якось там порадимося…
– Та вже ж, порадимося, – сказав похмурий чолов’яга. – Зайди, я тобі чарку самогонки дам…
23.
Степан повертався з роботи задоволений. Мопед монотонно тахкотів на майже порожніх вулицях; до багажника був прив’язаний клунок, і в такт свого руху думав він, як і щовечора, одну й ту ж думку. Бачив теплу візію перед очима, і візія ця була – бляшаний гараж у його дворі, для якого вже й місце було розчищене. Візія була – лискуче, лаковане тіло, що ось-ось має в’їхати до його двору під заздрі погляди сусідів. Він думав, що вже пора таки йому записатися на шоферські курси, і про те, що цю науку він пізнає легко – вчитиметься ж бо задля того дива, що має поселитися в його обійсті. В цю неділю він змурує вже фундамент для гаража, а тоді треба буде напитувати й сам гараж.
Було того вечора надто темно, над головою лежало низьке, захмарене небо, і в Степанове обличчя віяло свіжим подувом. Особливо це відчулось унизу, де дихнула на нього річка, саме коли з’їхав він із освітленої ліхтарями шосівки в темну отхлань завулків. Вмикнув світло, і промінь ударив далеко вперед, вириваючи з темені чи шматок паркана, кущ а чи купу кропиви.
Спершу він не зрозумів, що сталося. Якась сила раптом спинила його на повнім ходу, і він, вирвавшись із сідла, полетів. Вдарився лясно об непросохлу калюжу, і в усі боки розприскалася вода. Через це він і не почув швидкого тупоту ніг, а коли звівся з калюжі, вода потоками подзюрила по його одежі, і він аж головою замотав, щоб прийти до тями. Тоді він і побачив якусь тінь, що стовбичила на дорозі.
– Здоров, Степане, – сказала тінь. – Прийшов тобі віддати належне за Сашка… В тебе, гада, рука на хворого чоловіка піднялася!..
Але Микола не договорив. Степан заревів і кинувся притьма на нього.
Це була битва з передвічного часу: дві сили, дві стихії зітнулися одна з одною з таким завзяттям, наче хотіли розбитися чи з’єднатись у довічному стиску. Перекинулися на землю і сплелися в дикому клубку, що відразу захарчав і запружинився: летіла земля і шматки болота, бризкала й ляпала вода, бо вони, котячись, перетинали калюжу, а відтак і назад поверталися. Клубок тіл хрипів і пручався, тріщав і хрумтів, мокрі тіла скручувалися між собою все щільніше й щільніше, і вже не було межі між ними, вони одне тіло, один клубок на два серця. Вряди-годи вихоплювався з того клубка кулак і падав у гущину: супротивники вже гарчали і хекали. Змахували й били головами, тнсли ногами і знову виривали і зводили, щоб різко опустити кулаки, тоді чувся з якогось боку стогін, рвали зубами одяг і тіло і знову, перекочуючись, ляпалися щосили в уже зовсім розбовтану калюжу. Зрештою вихопився з того клубка таки Микола і, не встиг Ювпак звестися, коли сильний удар під щелепу кинув його в ту ж таки калюжу. Ляпнула вода – Степан упав туди навзнак. Знову рвонувся на ворога і вдарив його в брову. Рука його, однак, зіслизнула, і він заточився. Вирівняв його могутній ляпас по вуху. Степан захитався, але другий удар знову-таки під щелепу ще раз кинув його в багно. Він рвонувся на Миколу втретє і зміг ударити супротивника в груди, аж загули вони в Миколи. Микола змахнув кулаком і вгатив ним Степанові просто в ніс – червона юшка раптом бризнула йому на сорочку.
Тоді-то Степан і побіг. Заскочив у свій двір, забувши і про мопеда, і помчався чимдуж до своїх дверей.
Микола його не переслідував. З розбитої брови стікала в нього кров, і він закинув раптом голову, щоб глянути на небо. Було воно глухе й непрозоре, тільки в східному кутку стояло розтовчене коло місяця з великим обідком навколо. Тоді почув Микола, як зашуміла вода від греблі, однотонно й спокійно, і так само однотонно й спокійно загавкав десь пес.
Микола ступив через калюжу, та ледве не впав, перечепившись через якийсь клунок. Підняв той клунок, був він важкий і м’яко вгинався під пальцями. Заклав той клунок під пахву і рушив додому, вряди-годи змазуючи затиллям долоні кров із брови.
Минув довгий дощаний сарай, на стіні якого й зараз посвічувалися золоті сучки, і відчинив хвіртку. На нього повіяло знайомими запахами нагрітих за день дощаних, критих толем сараїв і карболки від нужника. Ішов під дерев’яні сходи, і вони натужно рипіли. Микола подумав чомусь, що цей рип і шум води від греблі – одна мелодія, і відчув глухий біль у серці. Кров знову натисла йому на брову, а тоненька цівочка спустилася до носа. Він раптом зрозумів: ця тиша довкола нього недаремна: історія, в яку він уплутався, закінчилася. Йому знову треба покидати рідний дім і рідну вулицю та й ту жінку, котра чекає на нього за цими ось дверима.