Настав час наблизитись до кита, і це слід було зробити якомога тихіше. Може, вдасться підійти до нього майже впритул, не привернувши уваги, й загарпунити його.
— Тихіше, хлопці! — наказав капітан Халл.
— Межі вдасться, — озвався Говік, — що наша рибинка щось почула! Вона вже не сопе так гучно, як досі
— Тихіше! Тихіше! — повторив капітан Халл.
Через п'ять хвилин шлюпка перебувала за кабельтов од смугача.
Стоячи на кормі, боцман спрямовував човна до лівого боку кита, водночас стараючись триматися на певній відстані від його страшного хвоста, одного удару якого було б досить, аби розтрощити надрузки їхню шлюпку.
А на носі стояв капітан Халл в гарпуном у руці, яким він мав завдати першого удару. З усієї його постави було видно: гарпун неодмінно влучить у товстелезну спину, що горбом виступала в води.
Поряд з капітаном у цебрі лежала перша з п'яти бухт линви, міцно прив'язаної до гарпуна. До цієї линви можна буде по черзі доточити інші чотири, якщо кит пірнатиме на велику глибину.
— Приготуватись! — стиха скомандував капітан Халл.
— Єсть! — відповів Говік, міцніше стискаючи весло в своїх широких руках.
— Підходь! Підходь!
Боцман став виконувати команду, і шлюпка порівнялася з китом, ідучи повз нього на відстані якихось десяти футів.
Смугач уже не рухався й, здавалось, заснув. Кити, що їх заскакують отак зненацька під час сну, — дуже легка здобич. Часто їх удається забити першим ударом.
«Дивно, що він не ворушиться! — подумав капітан Халл. — Не може бути, щоб цей мамула спав, і все ж… Тут щось не те!»
Те саме подумав і боцман, намагаючись роздивитися другий бік тварини, хоч і намарне.
Однак розмірковувати було ніколи — настав час діяти.
Тримаючи гарпун посередині держака в піднятій руці, капітан Халл кілька разів змахнув ним туди й назад, щоб краще прицілитись смугачеві в бік. Відтак із силою метнув гарпун.
— Назад, назад! — тут же крикнув він.
Матроси, налігши на весла, рвонули шлюпку назад, щоб вчасно уникнути удару смугачевого хвоста.
Раптом пролунав вигук боцмана, й усі зрозуміли, чому кит лежав на воді так довго і непорушно.
— Китеня! — гукнув боцман.
Поранена гарпуном самиця перекинулась набік, і моряки побачили китеня, яке вона саме годувала.
Капітан Халл знав: якщо поблизу китеня — полювати ще небезпечніше. Мати, напевно, люто захищатиметься, рятуючи себе й своє «маля», якщо так можна назвати тварину футів двадцять завдовжки. Проте, всупереч побоюванням, смугачиха не напала відразу на шлюпку й не довелося чимскоріше рубати линву, прив'язану до гарпуна, та рятуватися втечею. Як це теж часто буває, вона спершу пірнула, потім велетенським стрибком вихопилася з води й неймовірно швидко попливла геть. Китеня не відставало від матері.
Але перш ніж вона пірнула, капітан Халл і боцман встигли її роздивитися, а отже, й оцінити, чого вона варта.
Це була велетенська тварина — щонайменше вісімдесят футів од голови до хвоста. Її жовтаво-брунатна шкура була поцяткована численнями темно-коричневими плямами.
Було б справді жаль після щасливого початку відмовитись од такої багатої здобичі.
І почалася погоня — точніше, катання на буксирі. Шлюпка в піднятими веслами стрілою мчала по хвилях.
Говік холоднокровно правував кормовим веслом, утримуючи шляшку попри всі її жахливі ривки та повороти.
А капітан Халл, не зводячи очей із здобичі, повторював:
— Увага, Говіку, увага!
Але боцман і так ані на мить не послабляв пильності.
Шлюпка значно відставала від кита, і линва розмотувалася з такою швидкістю, що виникало побоювання, коли б вона не спалахнула від тертя об борт. Тож капітан Халл весь час вмочував линву, наливаючи води в цебро з бухтою.
Однак смугачиха ніби не збиралась ані спинятись, ані стишувати гону. До першої линви доточили другу, й вона розмоталась так само швидко. Через п'ять хвилин довелося в'язати третю, і вона теж хутко помчала під воду.
Смугачиха не спинялася. Мабуть, гарпун не зачепив жодного важливого для життя органу. Ось вона пірнула під воду, і з чимдалі крутішого нахилу линви було видно, що тварина, замість вертатись на поверхню, забирається чимраз глибше.
— Хай йому біс! — гукнув капітан Халл. — Ця бестія зжере усі наші п'ять бухт.
— І відтарабанить нас бозна-куди від «Пілігрима»! — докинув боцман Говік.
— Однак їй колись та доведеться виплисти на поверхню, щоб дихнути, — мовив капітан Халл. — Кит — не риба; повітря йому потрібно, як і людині.
— Вона затамувала подих, щоб швидше плисти! — зауважив, сміючись, один із матросів.