— Що з ними сталося? — запитав кузен Бенедикт.
— Дайте їм отямитися, і вони розкажуть нам свою історію, — відповів капітан Гуль. — Та спочатку їх потрібно напоїти водою і дати їм трохи рому. І, повернувшись до камбузу, він голосно гукнув:
— Негоро!
Почувши це ім’я, пес увесь витягнувся, ніби робив стійку, глухо загарчав, а шерсть у нього стала дибки. Кок не з’явився і не відповів.
— Негоро! — ще голосніше крикнув капітан Гуль.
Собака люто загарчав. Негоро вийшов із камбуза. Не встиг він зробити й кроку, як пес стрибнув, намагаючись вчепитися йому в горло.
Португалець відкинув його ударом кочерги, якою він озброївся, виходячи з камбуза. Двоє матросів схопили собаку і утримували його силою.
— Ви знаєте цього пса? — запитав капітан Гуль у кока.
— Я? — здивовано вигукнув Негоро. — І в очі його ніколи не бачив!
— Дивно! — прошепотів Дік Сенд.
Розділ четвертий
Врятовані із «Вальдека»
Работоргівля все ще широко розповсюджена у всій Екваторіальній Африці. Незважаючи на те що уздовж берегів континенту курсують англійські і французькі військові кораблі, судна работоргівців так само вивозять із Анголи й Мозамбіка негрів-невільників. Попит на «чорний товар» все ще великий у багатьох країнах, і, слід зазначити, — навіть цивілізованого світу. Капітану Гулю це було відомо.
Хоча та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», лежала осторонь від звичних шляхів невільницьких суден, капітан Гуль подумав, що врятовані негри, ймовірно, належать до партії рабів, яких «Вальдек» віз для продажу до якоїсь колонії у Тихому океані.
На «Пілігримі» з турботою опікувалися врятованими неграми. Місіс Уелдон за допомогою Нан і Діка Сенда поїла їх із ложки холодною водою, якої вони, ймовірно, були, позбавлені кілька днів.
Нарешті вода, якої їм бракувало так довго, і кілька ковтків бульйону повернули бідолашних негрів до життя. Один із них — на вигляд старий років шістдесяти — розмовляв англійською; невдовзі він вже був спроможний відповідати на запитання.
— Що сталося з «Вальдеком»? — насамперед запитав капітан Гуль.
— Він зіткнувся з іншим судном?
— Днів десять тому, темної ночі, коли всі спали, на нас налетів якийсь корабель, — відповів старий негр.
— Що сталося з командою «Вальдека»? — Не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, пане.
— Ви гадаєте, що екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, яке зіткнулося з «Вальдеком»?
— Слід сподіватися, що саме так і було, пане.
— І це судно після зіткнення не зупинилося, аби забрати потерпілих?
— Ні.
— Можливо, воно затонуло?
— О ні, — похитавши головою, відповів старий негр, — ми бачили, як воно віддалялося.
Те ж саме підтвердили й решта врятованих із «Вальдека». Як би це не виглядало неймовірно, проте справді часто трапляється, що капітан корабля, з вини якого сталося жахливе зіткнення, поспіхом залишає місце пригоди, аніскілечки не переймаючись долею нещасних, яких він прирік на загибель, і навіть не намагаючись допомогти їм!
Суворого осуду заслуговує візник, який необачно наїхав на вулиці на перехожого і при цьому намагається втекти, мовляв, нехай інші переймаються долею жертви його необережності. Але на вулиці потерпілому від нещасного випадку швидко нададуть першу допомогу. А що казати про людей, які кидають напризволяще потопаючих у відкритому морі? Такі люди — ганьба для всього роду людського!
Капітан Гуль міг би розповісти багато історій про таку нелюдську жорстокість. Він повторив місіс Уелдон, що, якими б жахливими не здавалися подібні випадки, на жаль, вони трапляються не так вже й рідко. Він продовжив розпитувати:
— Звідки йшов «Вальдек»?
— Із Мельбурна.
— Це означає, що ви не раби?
— Ні, пане, — жваво відповів негр, виструнчившись на весь зріст. — Ми мешканці Пенсільванії, громадяни вільної Америки.
— Друзі мої, — сказав капітан, — знайте, що на борту «Пілігрима», американського брига, ніхто не зазіхатиме на вашу свободу. Справді, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали у рабство, коли він був шестирічною дитиною.
З Африки його доправили до Сполучених Штатів. Тут він отримав свободу після скасування рабства. Молодші його супутники народилися вільними громадянами, і ніхто з білих не має права назвати їх своєю власністю. Вони навіть не знали того жаргону, на якому спілкувалися негри перед війною,[17] жаргону, де не існувало напруження і завжди вживалися лише безособові дієслова. Ці негри, як вільні громадяни, залишили Америку і вільними громадянами повернулися назад. Старий негр розповів капітану Гулю, що його супутники самі найнялися на плантацію одного англійця неподалік від Мельбурна, у Південній Австралії. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, коли закінчився контракт, вирішили повернутися на батьківщину.
17
Мова йде про Громадянську війну 1861–1865 років у Північній Америці між північними і південними штатами. Мешканці півночі офіційно відмінили рабство негрів.