— Самюель Вернон?! — повторила місіс Уелдон.
— Так, місіс Уелдон. Прошу звернути увагу, що ім’я і прізвище починаються саме на ті букви, які Дінго обрав зі всієї абетки, і саме вони вигравіювані на його ошийнику.
— Справді, — сказала місіс Уелдон. — А що сталося з мандрівником?
— Він вирушив в експедицію, — відповів капітан Гуль, — і відтоді від нього жодної звістки.
— Жодної звістки? — перепитав Дік Сенд.
— Жоднісінької, — сказав капітан.
— Який же висновок з цього ви робите? — запитала місіс Уелдон.
— Я гадаю, що Самюелю Вернону не вдалося дістатися східного берега Африки. Або ж він загинув в дорозі, або ж його взяли в полон туземці.
— Тож цей пес…
— Господарем цього пса міг бути Самюель Вернон. Але якщо моє припущення правдиве, Дінго виявився щасливішим за свого господаря: йому пощастило повернутися назад до гирла Конго, де його знайшов капітан «Вальдека».
— А ви впевнені, що француза-мандрівника справді супроводжував собака, чи це лише ваші припущення?
— Ні, місіс Уелдон, це лише мої припущення, — відповів капітан Гуль.
— Але беззаперечним фактом залишається те, що Дінго знає букви «С» і «В», ініціали мандрівника. Як і де собака навчився розрізняти ці букви, я, зрозуміло, не можу вам сказати. Але Дінго чудово їх знає. Дивіться, він підштовхує кубики лапою, ніби просить нас прочитати букви.
І справді, поведінку Дінго не можна було пояснити інакше.
— Хіба ж Самюель Вернон зважився на таку важку експедицію сам? — не вгавав Дік Сенд.
— Не знаю, — відповів капітан Гуль. — Але цілком можливо, що він узяв із собою загін носіїв-туземців.
Цієї хвилини Негоро вийшов з каюти на палубу. Спочатку ніхто не звернув на нього уваги, і тому ніхто не помітив його дивного погляду, який португалець кинув на собаку — той і далі стеріг два кубики з буквами «С» і «В». Але, вгледівши суднового кока, Дінго раптом люто загарчав і вишкірився. Негоро тієї ж миті пішов назад до каюти, але погляд, який він кинув на собаку, і погрозливий жест, який вирвався в нього, не віщували Дінго нічого доброго.
— Тут криється якась таємниця, — прошепотів капітан Гуль, від очей якого не приховалася жодна деталь цієї короткої сцени.
— І все ж таки дивно, містере Гулю, — зауважив Дік Сенд. — Як же це собака навчився розрізняти букви абетки?
— І нічого тут немає дивного! — заявив маленький Джек. — Мама часто розповідала мені про собаку, який вмів читати і писати, як справжній шкільний учитель, і навіть грав у доміно.
— Любий мій хлопчику, — посміхнувшись, сказала місіс Уелдон, — пес Муніто, про якого я тобі розповідала, зовсім не був таким вченим, як тобі здається. Якщо вірити тому, що мені розповідали, Муніто не вмів відрізнити одну букву від іншої, з яких він складав слова. Таємниця його «вченості» у тому, що Муніто мав чудовий гострий слух. Його господар, винахідливий американець, помітив цю якість у Муніто, почав розвивати її і зрештою досяг неймовірних результатів.
— Як же він досяг цього, місіс Уелдон? — запитав Дік Сенд. Таємниця вченого пса зацікавила його не менше, ніж Джека.
— А ось як, мій друже. Коли Муніто потрібно було «працювати» перед публікою, на столі розставляли кубики з буквами, на зразок кубиків Джека. Собака ходив по столу чекаючи, поки з публіки назвуть слово, яке він мав скласти. Обов’язковою умовою було, щоб це слово знав господар Муніто.
— Значить, за відсутності господаря… — почав юнак.
— … пес нічого не міг зробити, — сказала місіс Уелдон. — І ось чому. Букви були розставлені на столі, собака походжав туди-сюди вздовж столу. І, коли підходив до букви, яка входила у задане слово, він зупинявся, але не тому, що знав цю букву, а через те, що розрізняв звук, не вловимий ні для кого іншого; чув, як американець клацав зубочисткою, схованою в кишені. Це слугувало для нього сигналом, Муніто брав кубик і ставив його поряд з іншим кубиком у певній послідовності.
— І в цьому вся таємниця? — вигукнув Дік Сенд.
— Так, таємниця, як бачиш, зовсім нескладна, — відповіла місіс Уелдон. — Хоча, й більшість інших фокусів зазвичай такі ж прості. Коли господаря не було поруч, Муніто втрачав свій «хист». Тому мене так дивує, що і за відсутності Самюеля Вернона, — якщо тільки він справді був господарем собаки, — Дінго зумів розрізнити ці дві букви.
— Справді, — додав капітан Гуль, — це гідне подиву. Але ж тут пес не складає з букв слово, на вибір публіки: він обирає лише дві букви — завжди одні й ті ж самі. Зрештою, собака, який дзвонив у двері монастиря, аби отримати рештки обіду, що залишалися для бідних, чи той пес, який по черзі з іншим через день мав повертати веретено і відмовлявся працювати позачергово, — може, ці собаки значно кмітливіші від нашого Дінго. Проте не у цьому суть. Перед нами беззаперечний факт: з усіх букв алфавіту Дінго обрав лише дві — «С» і «В». Інших букв він, мабуть, не знає.