За чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від плаваючого предмета. Тепер не було жодних сумнівів: це справді був корпус перекинутого на бік корабля. Палуба його стояла майже прямовисно. Щогли були знесені. Від усього оснащення залишилися лише повислі шматки троса та розірвані такелажні ланцюги. На вилиці правого борту виднілася величезна пробоїна. Кріплення і обшивка були вм’яті всередину пробоїни.
— Цей корабель зіткнувся з якимось іншим судном! — вигукнув Дік Сенд.
— Так, поза сумнівами, — підтвердив капітан Гуль. — Але мене вражає, що він відразу не затонув. Це просто диво.
— Сподіватимемося, що корабель, який налетів на це судно, зняв із нього всю команду, — зауважила місіс Уелдон.
— Так, сподіватимемося, місіс Уелдон, — відповів капітан Гуль. — Але цілком можливо, що екіпажу після зіткнення довелося рятуватися на власних шлюпках. На жаль, морська практика знає випадки, коли винуватці аварії, не переймаючись долею потерпілої команди, спокійно продовжували свій шлях.
— Це не можливо! Адже це жахлива жорстокість!
— На жаль, так буває, місіс Уелдон. Прикладів скільки завгодно.
Судячи з того, що на цьому кораблі не залишилося жодної шлюпки, можна припустити, що команда полишила його. Сподіватимемося, що нещасних підібрало зустрічне судно. Адже звідси майже неможливо дістатися до суходолу на шлюпках — надто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.
— Чи вдасться коли-небудь розгадати таємницю цієї катастрофи? — сказала місіс Уелдон. — Як ви гадаєте, капітане Гуль, залишився на судні хто-небудь із команди?
— Це малоймовірно, місіс Уелдон, — відповів капітан Гуль. — Нас би вже давно помітили і подали б який-не-будь сигнал. Хоча, ми зараз перевіримо це… Тримай трохи крутіше до вітру, Болтоне, приводь у крутий бейдевінд! — крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.
«Пілігрим» був лише за три кабельтові від корабля, що потрапив у катастрофу. Тепер вже не було жодних сумнівів, що команда полишила його. Раптом Дік Сенд жестом попросив усіх замовкнути.
— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він. Усі насторожились.
— Здається, собака гавкає…
Із корпуса корабля справді вчувався собачий гавкіт. Там, без сумнівів, був живий пес. Мабуть, він не міг вийти, бо люки були зачинені. У будь-якому випадку, його не було видно.
— Якщо навіть там залишився один лише пес, — врятуємо його, капітане, — сказала місіс Уелдон.
— Так, так, — вигукнув маленький Джек. — Треба врятувати песика! Я сам годуватиму його. Він нас полюбить… Мамусю, я зараз побіжу принесу йому шматочок цукру!
— Стій на місці, синку, — посміхаючись, сказала місіс Уелдон. — Бідна тваринка, певно, вмирає з голоду і, ймовірно, надала би перевагу супу.
— То віддай їй мій суп, — сказав хлопчик. — Я можу обійтися без супу!
Між тим гавкіт щохвилини дужчав. Між двома кораблями було тепер менше трьохсот футів відстані. Раптом над бортом з’явилася голова велетенського пса. Вчепившись передніми лапами за фальшборт, тварина розпачливо гавкала.
— Говіку! — гукнув капітан до боцмана. — Лягайте у дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку.
— Тримайся, песику! Тримайся! — кричав Джек, і собака, здавалося, відповідав йому глухим гавканням.
Вітрила «Пілігрима» швидко були обрасоплені[11] так, що він лишався майже нерухомим у півкабельтові від потерпілого судна.
Шлюпка вже погойдувалася на хвилі. Капітан Гуль, Дік Сенд і двоє матросів зістрибнули в неї.
Собака чіплявся за фальшборт, зриваючись із нього, падав на палубу і гавкав, не стихаючи; але здавалося, що він гавкав не на шлюпку, що швидко наближалася. Можливо, він кликав пасажирів чи матросів, зачинених як у в’язниці, на потерпілому судні? «Невже там є живі люди?» — розмірковувала місіс Уелдон.
Шлюпка була вже близько до мети — ще кілька помахів веслами, і вона підійде до перекинутого корпусу судна.
Пес знову загавкав. Але тепер він вже не кликав своїм гавканням рятувальників. Навпаки, в його гавканні і гарчанні вчувалася скажена лють. Усіх здивували такі дивні зміни.
— Що з собакою? — запитав капітан Гуль, коли шлюпка обгинала корму судна, аби пристати до борту, що загруз у воді.
Ані капітан Гуль, ані навіть ті, хто залишився на «Пілігримі», не помітили, що собака почала погрозливо гарчати саме тієї хвилини, коли Негоро, вийшовши із камбуза, з’явився на баку.
Невже собака знав суднового кока? Припущення абсолютно неправдоподібне. Як би там не було, але мимохіть поглянувши на скажено гавкаючого пса і нічим не виказавши подиву, Негоро лише спохмурнів на мить, повернувся і пішов назад на камбуз.
11
Обрасопити — поставити вітрила в інше положення, повертаючи реї за допомогою брасів (прикріплених до них снастей).