«Де ти пропав? Тебе в бурсі пресують, хочуть вигнати».
«Ясно…» — байдуже реагує на цю новину.
«Риня. Мені треба з тобою поговорити. Зараз».
«Не можу. Ми їдемо у Львів. Робота».
«З ким?» — у мене одразу пропадає настрій.
«З Королем і ше з трьома кєнтами. Я хотів тебе взяти з нами, але в машині нема місця».
Пауза.
«Риня… не їдь з ними. Король — балабол».
«Всьо буде нормально. Ми вчора серйозного штемпа влупили: з ланцюгами, словом, упакований, як має бути…»
«Риня, не їдь!»
«Толян, давай завтра, — каже втомленим голосом. — У мене зараз балда не варить. Завтра, добре? завтра про все поговоримо».
«Риня, я вітчима ножем вдарив…»
«Шо?»
«Хуй в чоло! — дратуюся. — Риня, бля, мене харить так, шо я жити не хочу».
«Толян, не блатуй… Дашок поїхав?»
«Всьо нормально».
«Вибачай, Толян, завтра, добре? Сьогодні ніяк не можу».
«Риня, з Королем — обережно», — кажу йому.
«Постараюся».
Ми прощаємося і мені ще більше стає не по собі.
Увечері я зустрічаюся з Савою, ми сідаємо в тролейбус і їдемо на Дружбу, де на Бережанській зависає Коновал. Сава каже, що там — справжнє кубло, чоловік десять посповзалося, переважно старші — за тридцятку. Надворі температура близько нуля, холоднувато. Я залегко вдягнувся, мене трухає від холоду, з носа течуть шмарклі, по тілу розливається слабкість, я, мабуть, застудився. Коли приїжджаємо на місце, місто окутує темрява. Сава веде мене до приватних будинків, проходимо метрів шістдесят і зупиняємося біля симпатичної двоповерхової хати з білої цегли, на якій висить напис «БУДИНОК ВЗІРЦЕВОГО ПОРЯДКУ». Звідусіль на нас гавкають собаки. Прийшли, каже Сава й натискає на дзвінок у металевому паркані біля хвіртки. У вікнах не світиться. Чекаємо довгих десять–п'ятнадцять секунд. Давай ще раз, він знову натискає на кнопку. На дзвоник ніхто не виходить.
Бляха. Чекаємо. Несподівано в одному з вікон з'являється легка смуга світла, через вікно я помічаю темну, невиразну фігуру, яка виходить на веранду. На будинку спалахує лампочка, відчиняються двері. З хати виходить невеликого зросту дівчина, вона обережно ступає по східцях порогу, дивно опираючись рукою на стіну, доходить до хвіртки й зупиняється. Гівнярці років тринадцять, у неї бліде обличчя й напівзаплющені очі. Чьо нада? — запитує вона. Я шукаю Коновала, кажу їй, ти мене пустиш? На якусь мить її очі розплющуються, втуплюються в мене, але вона нічого не говорить. От курка відморожена! Мене це починає дратувати, нарешті гівнярка каже: завалюй. Ми проходимо в дім, де стоїть важкий духан від гарючьки, трави й цигарок. У великій просторій кімнаті із завішеними вікнами й млявим освітленням від абажура помічаю трьох: Коновала, який втикає в м'якому кріслі біля телевізора, старшого штемпа невеликого зросту в одній майці, який тримає в руці допотопну чорну фанату, ще, певно, з другої світової, і лисого широкоплечого пацика, який на нас навіть не реагує, лише правою долонею повільно обтирає обличчя, наче збирає з нього павутиння. Коновал, кажу я, від чого всі вони оживають, пожвавлюються, зводять на мене погляди. З рук старшого штемпа на підлогу з гуркотом падає фаната. Лисий каже «ти шо гоніш?» і знову втикає. Ненароком доторкаюся ліктем до Сави й відчуваю, як він весь тремтить від страху. Гівнярка зникає, йде сходами на другий поверх, відчиняє двері до однієї з кімнат, звідтіля лине тиха музика. Коновал, знову кажу я. Він дивиться на мене й мовчить. Підходжу до нього й беру його за руку. Пішли. Толя! — раптом псіхує, лиши мене! Коновал, валимо, тебе всі шукають. Він глухо відповідає, щоб я його не харив. Старший штемп у самій майці несподівано зривається на ноги, підбігає й до мого горла підставляє викидуху. Він гнівно говорить, і я помічаю лише верхній ряд металевих зубів: ти чьо на чьо ти до пацана пристаєш а хто ти такий а чьо тє нада чьо ти чьо мусор да мусор я тобі щас іспанський галстук забацаю. Переляканий Сава тікає, чути, як він фюкає вхідними дверима. У мене, певно, температура, крутиться голова, по тілу прокочується млявість. До наріка з викидухою не відчуваю злоби. Коновал, забери його від мене. Да я тебе щас тут помалюю! Коновал, намагаюся бути спокійним, забери. Саня, лиши його, каже він, це мій друг. Да? — переглядаються вони… ізвіняюсь, я ізвіняюсь, пацан; пауза; братуха, ізвіні, да? Да, відповідаю йому. Йдіть говорити на вулицю, просить цей штемп. Ми виходимо з Коновалом на подвір'я, він спирається на стіну будинку й втикає навстоячки. Твоя мама переживає, я обіцяв їй, шо тебе знайду, поїхали додому. Не сьодні, каже Коновал, тільки не сьодні. А коли? — дивлюся на нього, поїхали. Толя, не сьодні, я завтра приїду, завтра. Тебе з бурси вигнали, бляха, чьо ця гівнярка виключила світло, тут же можна голову скрутити! Я знаю, ледве видавлює він, дістає цигарку, вогник запальнички легко освітлює його лице. Сахаюся: Коновал пожовклий, як диня, шкіра харі вкрита дрібним струп'ям, таке враження, наче повільно відмирає. Шо в тебе з портретом? — торкаюся пальцем його лоба й щоки. А, нічьо, це я днів десять тому мордою втикнув на гарячу пічку, готовий був, як труп; пауза; нічьо страшного, вже заживає, кисло посміхається. Ми мовчки куримо, я дивлюся на транспорт, який їде по вечірній Бережанській. Хочу покинути це хворе місце, тягне додому. Завтра, Толян, скажи матушці, я буду завтра.