По дорозі до кінотеатру «Перемога» несподівано зустрічаємо Валіка з Маріною, яка приїхала з Донецька й кілька днів жила в мене, Чихаренка (шо цей лох із ними робить?), Петра Григоровича з Лянею. На цю нікчемну тварюку, дешеву потаскушку навіть не хочу дивитися. Риня сухо говорить із Валіком і Петром Григоровичем, Чихаренко стоїть осторонь і злісно курить, кидаючи на нас короткі, але гнівні погляди. На Лянине «привіт» не реагую й навмисне підходжу до Маріни. Тихо, аби ніхто не почув, вона каже, що скучила за мною, каже, щоби приїхав до неї в Донецьк: «когда будет возможность, не пожалеешь».
Петро Григорович розпитує про малого Машталіра, тіпа, це правда, шо він виїхав із Тернополя і служить в іноземному легіоні; пауза; вас, пацани, тепер менше, неоднозначно каже і кисло посміхається, Дефіцит мені казав, шо ви тепер тільки двоє тусуєтеся, да? Є якісь питання? — з–під лоба свердлить його гострим поглядом Риня, мені здається, шо от–от, і він Петра Григоровича вдарить. Да нє, я так, виляє хвостом Петро Григорович, все у світі міняється… Так само черство ми прощаємося, Маріна підходить до мене й чмокає в щоку, на що Валік зневажливо каже їй, що пора. На кілька секунд зустрічаюся поглядом із Лянею. її розгублені, перелякані, як у маленької дитини, очі дивно дивляться на мене, ніби запитують, чи можна все повернути. А може, мені здалося? Пішли, Толян, каже Риня, а Чихаренкові зневажливо кидає: гудбай.
Певний час ми йдемо мовчки, зустріч із цими гнидами зіпсувала нам настрій. Думаю про Ляню. Раптом помічаю, що моє ставлення до неї дещо змінилося: вона тепер схожа більше на неживий предмет, скажімо, на велику гумову ляльку, аніж на живу істоту, до якої раніше в мене були почуття. В уяві бачу засмучене обличчя й нічого конкретного не відчуваю: ні досади, ні злості, ні співчуття, ні ненависті, наче думаю про ящик відходів… Ляня — це наче стара, затаскана платівка, котру щодня слухав, поки вона не набридла, поки не перенаситився її звуками. Під ногами приємно рипить сніг, легкі білі пушинки плавно лягають на наш одяг, ніжною вуаллю вкривають світ, усе поблискує різнокольоровими іскрами від нічного сяйва вуличного ліхтаря. Вдихаю на повні груди морозя не повітря, повертається добрий настрій. Знаєш, чого з ними Чихаренко? — запитує Риня. Чого? Бо він купив собі старий «опель», з Німеччини пригнали… бачиш, як все просто, — опускаєш плуга, кажеш йому, шо він ніхто, бля, шо він купка гівна, об яке неохота бруднити ноги, а ця купка гівна потім купує машину, і всім здається, шо це круто; пауза; нормальна біда? Риня, порушую кількахвилинну мовчанку, Петро Григорович — це такий жук, який ніколи не пропаде… таке не тоне; пауза; я давно це зрозумів, він буде там, де бачить вигоду для себе… дружба для нього і все те, шо ми поважаємо… для нього — це зайві клопоти. Перед моїми очима постають картини наших колишніх походеньок, коли ми збиралися по двадцять, тридцять, сорок чоловік і про такі речі не думали, коли ми жили лише сьогоднішнім днем і не знали, що з нами буде завтра, хто і як із нас зміниться; на все це було просто насрати, такі думки і в голову не лізли. Тоді було простіше, ми лише кіряли і билися, шлялися по скачках і кабаках, замалажували бабасьок. Виходимо до Залізничного вокзалу і Риня каже, що неохота їхати додому. Вирішуємо йти пішки через Старий парк. Підіймаємося на високий надземний міст і проходимо над залізничними коліями із вантажними та пасажирськими поїздами, опиняємося на вулиці Залізничній. Не вірю, що завтра звідси пощу, задумано каже Риня й дивиться на старі будинки й тихі провулки, якими неодноразово поверталися додому, мовчки йшли й були щасливі, що живемо в нашому красивому місті.