— Да? — перепитує Мавпа з напівбожевільним виразом обличчя. — А на хуя мені його молодість? На хуя?
— Він більше не буде розказувати про молодість.
— Да? Це добре. Бо я в жопі бачив його молодість.
— Ти вже це казав…
— Да? Ну то хай наливає.
— Тобі більше не треба.
— Саня, шо за понти? хай наливає, йому шкода? да? шкода? може, він мусорський? ти в нього про ксіву питав? може, він має ксіву? а може, він бере? в рот бере? нє?
— Капни нам, — каже старший Машталір Рині й стримано зітхає, певно, не знає, як всю цю біду припинити. Риня бере пляшку й наливає у два нерозбиті стакани, але не встигає взяти бодай один, як Мавпа хапає його й швидко опорожнює, а потім так само хапає інший. Скоро йому настануть ласти, шепоче малий Машталір, треба зловити тачку і відвезти його, бо загримить у медвитверезник; Мавпа кіпішує, розмахує єдиною рукою, гримає по столу, матюкається, чіпляється до нас із Ринею, невдовзі поступово відрубується. Беремо його, прощаємося з пацанами, а на запитання Дефіцита, куди йдемо, показуємо на Мавпу, нада це тіло додому відтарабанити. Витягуємо його на вулицю, волочимо до готелю «Тернопіль», де можна зловити тачку. Мавпа ричить, виривається і хоче заїхати Рині в рило, але брати Машталіри міцно його тримають. Спивається, каже Саша, кожен день квасить, як ненормальний. Спиняємо сіру «волгу», запаковуємося до салону і їдемо на Бам(Неофіційна назва мікрорайону Сонячний у Тернополі). Мавпа засинає, з його рота витікає слина і потрапляє на куртку Рині. Той гнівно каже «мудак», але не рухається, аби Мавпа не прокинувся.
— Саша, — звертаюся до старшого Машталіра, — ми так і не договорили. Шо ти хотів сказати? — Він оглядає кожного з нас, ніби переконується, чи тут лише свої, кисло посміхається, витримуючи довгу паузу, потім каже: вам пора збити нормальну, надійну бригаду з п'яти–шести чоловік, пробивати серйозні ділюги і не займатися хуйньою.
б
Матір накидає в тарілки картоплю–пюре, з якої лине гаряча смачна пара, до кожної порції додає смажене яйце і по дві сосиски. Вітчим сидить навпроти мене з кислим пожовклим видом, мабуть, козел, хоче похмелитися після вчорашнього, коли насилу приповз до хати й довго шкрібся, наче жалюгідний пес, об двері, щоб його пустили. Мулька, каже він до матері, а в нас нічого нема? А тобі ще чого треба? — визвіряється вона, мало вчорашнього? ледве теплий прийшов, усі гроші, курва, пропиваєш, схаменися, чоловіче, твої дружки хоч і п'ють, але й про свій дім не забувають, завжди копійку несуть до хати, а ти? тобі тільки колеги! і бухельце — дає собі щигля під щоку — добре мені діло… щодня заливати баки, поїв, поспав, побухав, і більше нема ніякої роботи, на широку ногу живеш, дружок, якщо таке буде продовжуватися — вижену, довго терпіти не буду. Ясний перець, не будеш — думаю про себе — вже п'ятий рік терпиш, і завжди кажеш, що більше терпіти не будеш. Мулька, не кричи, кривиться він, я шо? я просто так, тільки сказав, думав, може, малому наллєш, сьогодні ж свято, правда? Пауза. Яке в сраці свято? — витріщає матір очі. Ну, релігійне чи ще якесь, бурмоче він, у календарі церковному постійно свята, люди постійно святкують, я шо? я нічо, тільки запитав, шо, вже навіть запитати не можна? Я тобі зараз дам таке свято, скаженіє матір, шо тобі мозґи повилітають! Мулька, не кричи, знічується він, ні то ні, я шо? для себе? ні, може малий би трохи випив, і я біля нього, в цьому ж нічого поганого нема.
Матір войовниче підводиться з–за столу, й вітчим відсувається з табуреткою, певно, боїться, щоб не заїхала йому чим–небудь по голові. Йому ще рано пити, каже вона, он вчора також приплентався, ледве теплий, горілкою смердить, як від старого пияка; а ти щоб добре вчився, зиркає на мене, а не горілку пив, рано, сину, починаєш, я в твоєму віці вже на заводі працювала; пауза; а з бурси, якщо накоїш лиха, вилетиш тільки так, тепер, сину, не ті часи настали, довго не панькаються, чого витріщився? бери їж. Я кладу виделку й дякую, не лізе. Матір накидається на мене, хочеш похмелитися? стоїть перед нами в агресивній позі, закинувши за плече білий кухонний рушник, я вам, курва, зараз як похмелюся, обом… що старе дурне, шо молоде. Вітчим мляво порпається виделкою в картоплі, запухлий, пожмаканий після бодуна, дивиться на матір і знічено просить: мулька, досить тобі вже сваритися, сідай їсти, тільки не кричи, бо голова розвалюється. Вона йому кидає, пияцюра, щодня дудлити — скоро мозґи повідсихають, і ще той, шмаркач, втягується, показує на мене, але невдовзі заспокоюється й сідає. їмо мовчки, матір скаржиться, що люди вже садять картоплю… хворі, перебиває її вітчим; сам ти хворий, ображається вона, в нас ще не скопано, а їсти схочете, правда? особливо, коли зима буде на носі. Озивається телефон, вітчим встає з–за столу, йде у вітальню. Толя, гукає мене, тебе Іван кличе, Риня. Матір на мене дивиться й сміється, каже, що в Івана дуже кумедне поганяло, схоже на «скриню». «Риня — скриня».