«Слухаю».
«Привіт Толян. Шо сьогодні робиш?»
«Коли саме?»
«Під вечір».
«Хм. Навіть не знаю. Поки про це не думав. Є тема?»
Риня каже, що хоче познайомити мене з однією бабаською, її притягне його подруга; Толян, можемо у чотирьох відтянутися, або просто потинятися. Я не заперечую, лише запитую, чи вона дуже страшненька. Риня пирскає, в слухавці чую його дихання, яке переривається сміхом, у неї, правда, є маленький дефект, говорить веселим голосом.
«Який?»
«У неї горб». Пху, от придурок. Риня любить мочити схожі коні, і від нього не знати, що можна чекати завтра. «Повівся? — сміється, — нормальна тьолка, тільки в неї є ще один маленький дефект…»
«Бляха, ти мене вже задрав; може, в неї нема лівої ноги? чи, може, вона ветеран другої світової?»
«У неї нема лівого ока».
«Риня! Ти мене вже починаєш харити».
«Толя, йдеш чи ні?»
«Іду, іду. Ця панянка мені вже наперед подобається».
«Я зайду за тобою, під вечір», — каже Риня й кладе слухавку. Поки Риня до мене не прийшов, я вирішую доклеїти картинки — журнальні вирізки. Вже упродовж другого року я визбирую з різних спортивних, молодіжних, кіношних, модняцьких журналів плакати відомих спортсменів, рок–зірок, моделей, які йдуть додатком усередині часописів, а також вирізаю цікаві ілюстрації — Ейнштейна, який показує язика, усміхненого Сталіна, Марадону, який кричить на партнера по команді, задуманого Делона, симпатичних дівах, блондинок, брюнеток, навіть одна лиса є, кумедних собак, котів, різноманітні моделі автомобілів, літаків, цицькатих секс–бомб, Сабріну, Сандру та інших привабливих курвів, дикі морди залізного Майка і Могамеда Алі, Гітлера з витягнутою рукою, Микиту Сергійовича Хрущова з кукурудзою у руках і багато–багато іншого мотлоху, який мені подобається. Цими вирізками різного розміру — від невеликих картинок завбільшки в сірникову коробку аж до метрових плакатів — по суботах і неділях, коли маю вільний час, я обклеюю шпалери від плінтусів і до стелі. Матір спершу протестувала, кричала, займаєшся не тим, чим слід, благала, ремонт, курва, тепер робити дуже дорого, не псуй шпалери, але я на це не звертав уваги, і вона невдовзі змирилася з моїм захопленням, спершу трішки бурчала, а згодом приходила до мене в кімнату, дивилася, як я пензликом акуратно намазую клей на картинку зі зворотного боку й обережно наклеюю на стіну, щільно підігнавши до сусідніх ілюстрацій–вирізок. Врешті, вона почала допомагати і зізналася, що стіни від цього стають цікавіші, ніж однотипні візерунки на шпалерах. Мені залишилася одна–єдина стіна, навпроти вікна, скоро дожену Діму Дефіцита, в якого кімната обклеєна повністю, немає вільного місця навіть на маленьку картинку. Щоправда, він, слоїк ходячий, в окремих місцях понаклеював порожні пачки фірмових цигарок, які постійно в нас виклянчував; ми перлися за місто на чернівецьке або львівське шосе купувати ці цигарки разом з іншими речами у пшехів, які приїздили в Україну на «мерсах», «фіатах», «жуках» до родичів. У них якраз була голодуха з електроприладами, і вони з радістю продавали, де тільки могли, жуйки, цигарки, кроси, туфлі, катонові куртки і штани, спортивні костюми, китайські кеди, словом, усе те, чого нема в наших магазинах й універмагах. Минулого року, коли я ще вчився у школі, нас із Ринею біля ресторану «Пролісок» застукали мєнти — ми якраз у одного дебелого вусатого поляка у фургоні міряли кроси. «To jest ekstra!» — підбадьорював він нас. Свою пару я встиг купити, а Риня тільки думав. Мєнти примусили Риню сфотографуватися (для цього вони, от козли, навмисне привезли з собою журналіста), як він натягує на ногу крос у польській машині, доповіли у школу, де ми на лінійці отримали втик від директора (від крику він був червоним, як варений рак), а на батьківських зборах отримали втик наші старенькі. Через тиждень вийшла стаття в обласній газеті з фотографією Рині, який міряє крос. У статті згадували моє прізвище. Мати кілька днів плакала, як я буду дивитися на роботі людям в очі? ти ростеш потворою, я ж тебе таким не виховувала, що скажуть сусіди? дуже рано починаєш, а що буде далі? Старший Машталір колись розповідав, як ще учився в школі, їм на політінформації втирали про те, як іноземець намовив радянського хлопчика за нові джинси піти в універмаг і купити совітський стяг, ганьба, казав учитель, ганьба, це те саме, що зрадити батьківщину. Згадую це, і мені стає смішно. Зараз полякам дозволили торгувати на окремо відведених ринках, і нікому не треба тепер їздити на шосе й нелегально купувати в них речі. Мати нарікає, що поляки за останній рік із наших магазинів вигребли всі телевізори, холодильники, праски, магнітофони, радіоли, м'ясорубки, електродрилі, транзистори, а тепер накинулися на малі інструменти, деталі, цвяхи, дроти, дверні замки, вимикачі, молотки, викрутки, всілякі двигуни, навіть на фарфор, скло та інший посуд. Бідують, а тому швендяють по світу, сказала вона. Да, поляки — гірші від тараканів. Відкриття польських ринків нам було на руку. Відпала охота купувати, і ми просто крали у пшехів речі з–під прилавків, деколи наших знайомих ловили, але це було рідко, оскільки на ринках товклися цілі зграї таких, як ми, хто вірив тільки у власні руки. Пригадую, як Риня вкрав лівий китайський кед із пари, а один наш знайомий з Баму вкрав правий, потім вони шукали одне одного і «ділили» цю пару між собою: Риня доплатив, і мав новісінькі кеди, які в Тернополі були рідкістю. До полудня я встигаю заклеїти картинками верхній лівий кут стіни, добряче болять плечі. Матір каже, що через тиждень будемо садити картоплю. Я не заперечую. Разом з вітчимом вона звалює до сусідки в гості дивитися бразильський телесеріал (канал, на якому він іде, в нашому старенькому «Електроні» не показує). Телефонує Риня, каже, що зайде через півгодини.