— Куди йдемо? — звертаюся до Рині.
— Валимо в «Зустріч».
— Там повно наріків, — каже Капуста, — може, підемо в інше місце?
— А хулі нам до наріків? — дивиться на неї Риня, — ти їх боїшся? це ж трупи, хіба трупи страшні? вони вже давно мертві, їх просто ще не встигли закопати.
Несподівано він кривляється, імітує наркомана, який ледве плентається на підігнутих ногах, звішує руки, ніби мотузки, на груди схиляє голову: ой, пацани, мене, бля, ковбасить, як ковбасить, я ще тут, чи вже нє? альо, я вже під землею? хробачки, де ви? прийшла нова порція обіду…
Ми регочемо. Я підходжу до Рині: значить, у «Зустріч»? Він схвально киває. Прямуємо в напрямку генделика, я відчуваю незручність: Риня йде між мантелепами, обіймаючи Капусту, а я, наче повний бовдур, плентаюся за ними. Він їм чєше на вуха всіляку біліберду, вони регочуть і мене не помічають. Проходимо неподалік великого прапора, біля якого щодня товчуться хворі на голову рухівці, але Борі Гебельса між ними не бачу. Раптом стає трохи нудно й сумно, я розумію, що моє знайомство з Лянею починається не зовсім так, як треба. Вона також іде ніби пригнічено, намагається сміятися, деколи голосно, ніби підкреслює, що уважно слухає базікання Рині, повертає до нього голову, запитально дивиться, а на кілька секунд (може, здається?) ніби прагне кинути оком на мене. Втім, це мені подобається, маю непогану можливість роздивитися Ляню ззаду. Ох ти йоб… стрункі, рівні ноги, справді — повний відпад, попри те, що легка синя курточка накриває її талію, від мого ока не може сховатися гнучка фігурка. Повільно опускаюся очима до тугеньких, як сливочки, сідничок, які злегка випирають з–під куртки, мій поршень напружується, а від збудження трусяться руки. Обійми даму, обертається до мене веселе табло Рині, чьо плентаєшся позаду? Гівнюк паршивий, лаюся про себе, так говорить до мене при тьолках, хочу його задушити, як паршиву собацюгу. Іра і Ляня обмінюються довгими мовчазними посмішками, я відчуваю, як густо червонію. Непомітно підходжу до Ляні, і ми йдемо вже разом. Раптом позаду чую, як Риня шепоче Капусті: «він ще хлопчик». Клятий козел! Лосяра тупорила! Піт на яйцях бабуїна! Лайно зіпсутого носорога! Риня, озвіріло зиркаю на нього, він замовкає і тихо регоче, виправдовується, шо пожартував. Біля входу до «Зустрічі» стоїть невеликий табун незнайомих гавриків, вони голосно говорять і димлять. Один із них вітається з Лянею, і це мене насторожує. Я недобре в нього втуплююся, наче він висить мені сто баксів, і той відводить погляд убік. Розмазня. Ми заходимо у тьмяне приміщення, я вітаюся зі знайомим барменом, він мовчки подає мені через стійку руку для потиску. Риня обводить поглядом зал, біля вікна помічає вільний столик, пропонує тьолкам падати там. Ми повертаємося до стійки, зізнаюся Рині, що з бабками я на підсосі, він сміється, не думай про цю хуйню. Дівчатам купуємо по сто грам червоного вина, морозиво, каву, слойоні тістечка, а собі беремо по два бутіка з домашньою ковбасою, двісті грам водяри і по склянці апельсинового соку.
Риня знову чєше язиком, корчить усілякі тупі рожі, як ненормальний, дівахи заливаються сміхом, а мені, оскільки всі ці приколи я вже чув сотню разів, стає нудно і нічого не залишається, як розглядати присутніх у залі. За столиком у кутку я помічаю старшу красиву тьолку та Ігоря–електрика, який працює в моїй бурсі; попри те, що в нього покалічена права рука, він непогано грає на гітарі, вечорами виступає з іншими музикантами в «Галактиці» на Дружбі(Мікрорайон у Тернополі). Ми дружньо вітаємося помахом руки, він підносить до рота цигарку, прикурює й випускає густий дим. Деколи на перервах між парами ми з Ринею бігаємо до нього в каптьорку, де стоїть звукоапаратура, стоватні колонки, бабінний магнітофон, підсилювач, кілька електрогітар, крутий синтезатор «yamaha», а ше, здається, барабани, розібраний телевізор і купа змотаних дротів і кабелів. Ігор вчить мене грати на гітарі, взимку вмикав навіть електрогітару, і це для мене було повним відпадом; я мрію стати соло–гітаристом і створити власну хард–групу. Ми часто говоримо з ним про рок–музику, він дає нам слухати круті платівки, які йому привозять з–за кордону і яких у нашому музичному магазині «Мелодія» не купиш. Про Ігоря говорили, що він особисто знайомий з хардом Гаїні із «Круїза», платівка якого півроку тому з'явилася в продажу, що вдома він має на бабінах всього Гендрікса, — це просто атом! Перед нами на стіл ставлять замовлення. Риня, дивлячись на графинчик водяри, від задоволення потирає руки, акуратно бере його, кілька секунд тримає в руці й задоволено розглядає, здіймає ковпачок і наливає в чарки. Ми їх підносимо, киваємо Ігорю і його дамі, а він на весь зал голосно каже «мерсі», потім цокаємося з Ірою і Лянею. Риня надкушує бутерброд і говорить із Капустою про їхній майбутній відпочинок у Карпатах, вона зволікає з відповіддю, по розгубленому виразу обличчя видно, що ця пропозиція її застукала зненацька, каже, не знати, чи погодяться батьки. Ми з Лянею мовчки їх слухаємо, я розумію, що мені слід з нею заговорити, бо все це збоку, напевно, виглядає по–ідіотському. Розпитую, де навчається, живе. На превелике щастя, вона ходить в 11–у школу і живе біля 9–ї бурси. Слава богу, далеко не треба проводжати, від мого будинку близько. Риня пропонує піти на днях у кінотеатр, можна в «Україну» або «Мир». Навіть не знаю, що на це відповісти. Ляня несподівано каже, що в четвер її старі звалюють у Львів до родичів і що в неї буде вільна хата. Усміхнено й ніби невинно дивиться на мене, я трішки ніяковію від симпатичних очей. Ляня весело говорить, а я все розглядаю ніжні, лагідні губки, як вони рухаються, оголюють рівні білі зуби, розглядаю маленький носик і симпатичні ямочки, бля, які в неї ямочки, мій поршень знову оживає. Ляня, ти краще скажи йому, чим займаєшся, перебиває мої спостереження Риня й підморгує мені; да, да, скажи, підтримує його Іра. Ляня зводить на нас погляд, у неї такий вираз обличчя, наче її заскочили зненацька, посміхається й каже, що це несерйозно, це просто захоплення, в якому нема нічого особливого. Що «несерйозно»? — запитую її. Риня кумедно випалює «х–хе»: вона малює, але як! тобі таке навіть не снилося, дивиться на мене. Навіщо? — ніби жартівливо й водночас осудливо зиркає Ляня на нього. Риня заводиться, а хулі, хай Толян знає, з ким має справу, ти ж у нас — одна така, я більше нікого не знаю, хто б малював, і це дуже серйозно, ха, його обличчя розтягується в усмішці, це не пєцки–пуцки, а мистецтво, особливо й обережно промовляє він останнє слово. Я пирскаю зі сміху.