— Я тебе хочу.
— Дурачок, — знову шепоче, і я бачу, як вона сама до себе усміхається. Ні про що не думаю; подвір'я, дитячі гойдалки, вечірні вогні у людських вікнах старої хрущовки, зоряне небо й свіже повітря — все це ніби відступає в невідоме, залишаючи тільки гаряче дихання Ляні, розтулені вологі губи, тихі ніжні слова, тремтливе тіло в моїх обіймах. Вона зривається, підхоплює з землі курточку, тихо й перелякано каже «мама», я дивлюся навколо й помічаю жінку на балконі. Ляня стає прохолодною, напруженою, і я дивуюся такій раптовій зміні її поведінки. Треба йти, каже вона. Ми поспіхом прощаємося, вона чмокає мене, наче велику нерухому ляльку, в губи, шепоче: дзвони. Запитую номер, поспіхом його називає — шістсот шість і два нулі, запам'ятаєш? 60600 — запам'ятаю, смішний номер, як не запам'ятати. Дивлюся на її симпатичну фігуру, котра віддаляється, і від щастя посміхаюся… Риня — просто молодець, звів із такою бабаською, яка тьолка! яке зайченя! Ляня зникає в під'їзді, а я ще не йду, ніби не уявляю, як можу піти, піти після такого.
На балконі другого поверху в темряві бачу фігуру її матері, не сумніваюся, жінка якраз придивляється до мене, хоча нічого виразно не може розгледіти. Закурюю, довго дивлюся на вікна Ляні, в одному з них, біля балкона, загоряється світло, мабуть, вона зайшла до кімнати, задумано затягуюся, гарний номер — 60600, завтра дзвякну. Кидаю недопалок і поволі йду додому. По дорозі зустрічаю п'яненького знайомого з 15–го квітня, він хвалиться, що сьогодні зранку їздив на рибу, одного дзеркального взяв на варену кукурудзу, вдома важив — один кілограм і двісті грамів, на вихідні знову поїду, може, махнеш зі мною, Толян, водяри наберемо, пивасика, всьо як має бути; дякую за запрошення, хоча й неуважно його слухав, бо думав про Ляню, кажу, що маю справу, іншим разом, ми невдовзі прощаємося. Мати із вітчимом дивляться телевізор, їм не заважаю, на кухні дістаю з холодильника пляшку кефіру, ковтаю його, стає добре, просто добре, від горілки потроху витверезився, тільки в голові ніби сонно. Заходить матір, закутана в червоний домашній халат, від світла примружує очі, позіхає, каже, що підсмажить яєчню, але я відмовляюся, вона уважно придивляється, питає, чьо либу давиш? що вже сталося? розказуй. Кліпаю очима, тіпа, не доганяю, про шо ти? всьо нормально, мовчки п'ю з горла кефір, прошу її напустити гарячої води у ванну. Матір стоїть на місці й ненароком кидає, що я сьогодні чудний. Нічого не відповідаю, у мене настільки добрий настрій, що я навіть не зважаю на смердючий запах ніг вітчима, яким просякнута квартира, лише відчиняю вікно, свіже повітря облизує обличчя, я дивлюся на освітлені вікна будинку навпроти і згадую своє перше побачення.
9
З Ринею стоїмо біля входу до навчального корпусу з майстернями і чекаємо на Саву, ця гнида на першу лекцію — історію — не прийшла, Риня каже, що його заасфальтує, а я мовчу, бо розумію — бабло не виб'ю — він нічого не має. З корпусу вивалює Чихаренко, наближається до нас, по–дурнуватому розкидаючи ноги, йому, мабуть, абрикоси заважають нормально ходити, думаю про себе і пирскаю зі сміху, вітається, ніби голова колгоспу зі своїми кріпаками, харкає на землю, несе повну туфту про вчорашній матч «Ниви», як вона просралася по повні помідори, і про те, що Прядуна треба вже списувати, він, як форвард, труп, своє вже відбігав, менше бухати нада. Не хочу слухати цю лажу, яка мене харить. Чихаренко, жирна лосяра, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсутого носорога, знає, що я особисто знайомий із Петрухою Прядуном, і ще більше його обливає помиями. Згадую матчі, на які ми ходили: стадіон наче ставав скаженим, купа п'яних горлянок, ніби одним голосом протяжно, інтонаційно підтримувала головну тернопільську команду: «Н–И–В–А ХОЧЕ П–И–В–А! Н–И–В–А, ТИ І П–И–В–О! ПЕТРО ПРЯ–ДУН! ПЕ–ТРО ПРЯ–ДУН!»; втухни, кажу йому. Чихаренко відкриває рота, обличчя покривається червоними плямами, а губи з притиском випалюють «чьо?»; сунь звідси, підключається Риня. Чихаренко мовчки змірює нас тупим поглядом і каже, що ми з кожним днем все більше заганяємося, дивіться, пацани, щоб не було проблем. Я визвіряюся на нього, а Риня спокійно запитує: хочеш піздюлєй хапнути? тут, на місці? сходу? Чихаренко примружує вії, задкує, а мені каже: я це запам'ятаю; пауза; да, да, запам'ятай обов'язково. Йде в бік Енергетичної, мабуть, на зупинку, а ми далі стоїмо й мовчки куримо. Дивлюся на котли, почалася пара основи механіки, а Сави, бичяри, все нема. Несподівано Риня мене запитує, чому не телефоную до Ляні? Не знаю, що відповісти. Він насідає: погана тьолка? в чому проблеми? а? Капуста каже, що ти вже три дні, як пропав, а Ляня переживає, ну? дружньо штовхає мене плечем, Толян, шо за муля? Не знаю, мені треба все продумати. У Рині падає шухляда, він одразу кривиться, наче з'їв кисле: шо? шо «продумати»? хулі тут думати? тьолка бідна аж пищить від нього, а йому треба думати, вона тебе хоче, а ти думаєш, ти не думай, а піди до неї, піди; пауза; не перебиваю його, бо він у таких випадках ще більше заводиться, хай потриндить, якщо має таку тягу; Толян, хулі того життя? ти не забув, що вона нас запрошувала? чьо вилупився, як баран на нові ворота? в неї завтра хата, доганяєш? хата! старі кудись звалюють на два дні, два дні! ти доганяєш? ну, чьо втух? Молоток, будемо тільки ми з Капустою і ви, нормально? вона твоя! Пауза; бляха, Толян, шоби ти без мене робив?