— Риня, що святкуєте?
— Толяну штрафний! Уявляєте, цей мудак не знає, за що ми п'ємо!
— Штрафний! — горланить Дефіцит.
— Да! — підхоплює Петро Григорович.
— Сьогодні у Валіка день народження, — каже Риня й показує на друга Петра Григоровича. Потім Риня нахиляється до мене на вухо й каже, що Валік — син а–бі–тра, пху, ар–бі–траж–ного судді, шариш, яка мулька? це тобі не пєцки–пуцки. Я підіймаю тост за Валіка. Мудак Дефіцит налив мені половину двістіграмового. Зі мною стукаються кількома гранчаками, випиваємо, я мало не всираюся від такої дози, так багато ніколи за один раз не пив, передаємо свою тару іншим, Дефіцит знову наливає й роздає склянки тим, хто не пив. Дивлюся, як Таня пригублює гранчак, і, не кривлячись, повільно опорожнює, запихає у банку тонку руку, копирсається у ній і витягує маленький огірочок. Звідки ця тьолка? — запитую на вухо у Дефіцита. Здається, з Кременця, жує той. Блядюга? Да, рідкісна, позавчора чотирьох… хе, хе. Чьо так по–бомжацькому святкуєте? — запитую в Рині. Він дихає перегаром мені в морду й каже, що це тільки початок, зараз на дачу до Валіка поїдемо; питаю, чи будуть тьолки; тьолки? Да, мають бути, завжди хтось має бути, а Таня, Таня буде? Риня знизує плечима: я її вже півгодини ламаю їхати з нами, а вона, курка дурнувата, каже, що до опівночі має бути вдома, тітка буде кричати й настукає старим у Кременець. У нас водяра закінчилася, каже Юра Пиж, бриєм звідси. Біля десятої вечора, купивши в черговому гастрономі ще два снаряда «пшеничної», буханку хліба й два кружальця лікарської ковбаси, йдемо бухати в дитячий садок, а потім думаємо їхати на дачу Валіка у Петриків(Село, що прилягає до Тернополя). Ця муля прийшла в голову Рині, певно, хоче натягнути в дитсадку Таню. Вона щораз частіше поглядає на котли й кіпішує, що вже пізно, заспокоюємо її, тіпа яке в дупі пізно, ще не пізно, будемо їхати на тачках, підкинемо до самого під'їзду, ще є дві години; це на неї діє переконливо і вона заспокоюється. Коновал з нами прощається, каже, має серйозні діла; так урод і не пив. Гнида, дивиться услід йому Риня, знову біжить мутити, нарік сраний. Заходимо вглиб Молодіжного масиву навпроти радіолампового заводу «Оріон», бредемо до першого–ліпшого дитсадка, перелазимо через паркан і завалюємо в павільйон, падаємо на дитячі лавочки й столики. Розливаємо у гранчаки. Першими п'ють Риня і Таня, швидко закусують і заходять за невелику цегляну перегородку, що розділяє павільйон на дві частини. Поки за перегородкою вони вовтузяться, я помічаю, як туди заглядає Петро Григорович, імітує рухи Рині під час трахання, корчить усілякі гримаси, ніби від оргазму; пацани, шепоче він, у нього жопа біла, як ліхтарик; усі регочуть, як ліхтарик, а Риня ображено гукає, я зараз по рогах настріляю! Тьолка Дефіцита перелякано на нас дивиться, смикає за рукав Діму, що тут відбувається? га? ви що, придурки? в неї аж відкривається рот, ошарашено кліпає, але на мантелепу ніхто не звертає уваги. Невдовзі Риня виходить, заправляючи сорочку в штани, до нас жартівливо каже: мутанти. Другим іде Юра Пиж. Діма Дефіцит наливає у гранчаки, я випиваю разом із Валіком і Петром Григоровичем. У мене знову болить голова, відламую шматок хліба, кидаю в рота ковбасу й відчуваю, як мене конкретно трухає. Валік каже, що в нього на дачі є класні кальоса, вип'єш — і можна бухати далі. За перегородкою скрикує Таня, щось із гуркотом падає; от, клята лавка, чути лайливий голос Пижа. Петро Григорович голосно запитує: Юра, може допомогти? Всі знову регочуть. Тьолка Дефіцита підводиться, помітно нервує й просить Діму відвести її додому, чуєш, я більше не можу все це бачити, чуєш, я не хочу… Риня підходить до мене, по–дружньому б'є мене в бік і каже: йди, Таня — добра душа, дасть усім. Я відповідаю, що погано себе почуваю. Пиж виходить і радісно вигукує: який розлом! Тьолка Дефіцита шарпає Діму за рукав усе дужче й кричить, Я БІЛЬШЕ НА ЦЕ ДИВИТИСЯ НЕ БУДУ (не дивись, — вставляю я), ВИ ЧИНИТЕ, ЯК ОСТАННІ СВИНІ. Мовчки спостерігаємо, Дефіцит винувато підводиться, каже, пацани, така біда, мушу відвести її додому, і вони звалюють. Третім іде Петро Григорович, за кілька хвилин до нас долітає стогін Тані і, здається, ледве чутне похлипування. Риня розповідає анекдот про блоху, котра вийшла з ресторану й думає, чи йти їй додому пішки, чи ловити пса. Випиваємо ще по одній, я лише крапульку, закурюємо. Невдовзі з'являється Петро Григорович, дістає з пачки цигарку.