— Тобі шо, вівця, балду відірвати? Я сказав бабки!
— Ігор, я не маю.
— Вивертай кишені.
— Ігор, маю тільки трохи.
— А казав, підар, не маєш! — Коновал дає йому стусана. — Бирєнька вали у гастроном і купи мінералки. Мені твої гроші нахуй не треба. Принеси мінералку і гуляй. Шуруй в гастроном! — Лобода йде. Я закурюю, Коновал просить цигарку, простягаю, він клацає запальничкою, затягується і знову втикає. Дивлюся на нього, на жовто–білу шкіру обличчя, на якому майже не видно ознак життя, лише час від часу з ніздрів виривається невеличкий струмінь диму від потягування нерухомої штахети у стиснутих губах, вона поволі тліє, Коновалу на штани падає попіл. Думаю, навіщо він мазається кожного дня, а деколи навіть по два–три рази, спершу зранку, потім в обід і ввечері. Якого милого… Толя, озивається він, випрямивши спину, і знову замовкає; пауза; Толя, повільно розплющує сиві, як осінній туман, очі й так само повільно переводить на мене. Да, кажу йому. Цей підар приніс мінералку? Його ще нема. От гнида, закопаю, шепоче він і знову втикає.
— Він тільки–но пішов.
— Мене харить стільки чекати!
— Он він іде, — показую на Лободу, який з'являється з–за рогу будинку і в правій руці несе пляшку.
— До другої пари ще довго?
— Десять хвилин, — дивлюся на котли, хоча вони можуть відставати або поспішати. Підходить Лобода, простягає Коновалу пляшку мінералки.
— Чьо так довго?
— Як довго? — дивується той.
— Я тобі говорив, фуфєл, бирєнька!
— Ігор…
— Сунь звідси, — визвіряється Коновал. Ображений Лобода розвертається і йде до навчального корпусу з майстернями. Коновал втикає, його голова безжиттєво звисає на груди. З навчального корпусу чути дзвінок на перерву. Бики стали ахуєвші, кажеш підару зроби це, а він на тебе витріщиться, як баран, собі під ніс бубонить, ніби це його не стосується, знову озивається Коновал, затягується й викидає майже зітлілий недопалок. О, наші вивалили з пари, показую на ватагу з восьми–десяти чоловік, яка швидко наближається до нас. Позаду всіх плентається Сава (Савицький), яким я два тижні тому розбив скло на стенді в адміністративному корпусі, он ідуть мої гроші, якшо він не приніс, я його порву.
3
Першим до нас підбігає мій друган Риня (Іван Ринорчук): пацани, дайте курити. Коновал втикає і ніби його не чує, я простягаю пачку «Орбіти». Підходять інші — Король, тупий лось Чихаренко, який мешкає в сусідньому домі, ще кілька, а за ними несміливо показується Сава. Одразу стає гамірно, всі простягають мені й Коновалу правицю для привітання, говорять, курять. Коновал дратується, бо йому заважають втикати, а я дивлюся на Саву, який, зустрівшись зі мною очима, ніяковіє й відвертає голову. Сюда, кажу йому, але Сава на це не звертає уваги, сюда, я сказав! Сава несміливо підходить. Бабки, кажу гнівно. Сава дістає гроші, простягає, я рахую, тільки половина, шо це таке? ти шо, лосяра, з копит зійшов? Толя, тремтять його губи, кліпають очі, а обличчя покривається червоними плямами, він хоче виправдатися, але я його перебиваю — тут тільки половина, хапаю його за шкірки, де бабки? Толя, на лобі у Сави виступають краплини поту, я, я більше не маю. Раптом я усвідомлюю, що він каже правду; пауза; на мене всі уважно дивляться, певно, їм цікаво, чим усе це скінчиться. Хочеться його порвати, Сава, в тебе шо проблеми з балдою, де мої бабки? Він відступає на крок, напружується і з–під лоба бурчить, що це я розбив стенд…
Його нада валити, каже внутрішній голос. Блядь така! Я втуплюю в нього погляд: шо ти підар сказав? — швидко наношу йому боковий, Саву від цього злегка перекручує, і він мало не звалюється. Толя, шепоче він, але я вже його не чую, Сава, моя старенька за тебе заплатила, ти доганяєш, шо я сказав? а? доганяєш? Дай йому по яйцях, хулі ти з ним возишся, озивається Коновал, по яйцях його. Риня кидає цигарку, підходить до Сави ззаду, ставить йому підніжку, шарпає на себе й звалює на землю, Толяну нада бабки, шариш? — каже він до лежачого. Сава повільно підводиться й перелякано белькоче, що стенду не розбивав. Я в осаді, не знаю, що з цим ідіотом далі робити, мені в голові не вкладається, що цей бичяра намагається при всіх виправдовуватися і навіть мене звинувачувати; я хапаю Саву за волосся й тягну за собою, пацани, звертаюся до присутніх, хто розбив стенд? я чи його голова? чи оця дебільна балда, вільною рукою даю Саві стусана, хто розбив? Вони регочуть, його голова, Толян, його голова; да, да, підходить до Сави Король. Я відпускаю його волосся, Сава, твоя тупа макітра розбила той сраний стенд. Він замовкає й опускає очі. Сава, кажуть за моєю спиною, віддай Толяну бабки, і проблем нема. Мовчить. Я б'ю Саву ногою в груди, й він звалюється; підводиться, обтрушує з одягу бруд, наче його все це не стосується. Знову заряджаю — в диню, хороший прямий, аж болить кулак, Сава важко скрикує і грьохається. У мене остаточно падає планка, Сава, гнида ти паршива, я ж тебе тут заасфальтую, б'ю його ногами, але мене хапають за руки й відтягують. Нада валити, каже Риня, за хвилину друга пара. Сава, через тиждень наступна половина, дивлюся на його закривавлене обличчя, інакше… Добре, спльовує він кров'ю.