Пацани, я вбитий, просто вбитий. По обличчю повзають маленькі павучки, лоскочуть, витираю лице долонею, ніби збираю непомітну павутинку. Вони сміються, плескають мене по плечу, я одразу кривлюся й прошу не галасувати. П'ю холодну воду, вона наповнює мій рот, тече, як по каналізації, вниз, у шлунок, і мені стає добре. Бля, як мене пре! Тяга повільно зростає, і я більше нічого не хочу. Шо він пиздить? — шепоче вбитий Сава, розвівши руки врізнобіч і схиливши голову на груди, він мало не розвалюється на табуретці. Пробую встати на ноги й відчуваю, що в колінах вони ніби ослаблені й не хочуть до кінця вирівнюватися. На напівзігнутих підвалюю до Сави й беру цигарку. Але той не реагує. Ти шо, помер? Альо? Він повільно підводить голову й так само повільно розплющує баньки. Дістає пачку «Monte Carlo». Я закурюю й дивлюся на Коновала, який пробує себе вмазати. Пропоную йому свої послуги, але він відмахується.
— Підемо на весілля? — запитує Коновал згодом. Підемо. Виходимо на безлюдну вуличку, поволі вечоріє: синє небо все дужче густішає і темніє. Далеко–далеко вдалині гупає музика, її відгомін доноситься вітром з уривками людського сміху й веселощів. Ідемо на цей шум, який стає виразнішим і гучнішим. Коли приходимо під весілля, помічаємо на вулиці купу людей. Смеркається конкретно. У сутінках під деревами, що накривають паркани, бачимо вогники цигарок. Невеликими купами по п'ять шість чоловік стоять селюки й стежать за нами.
— Чьо ці підараси вилупились? — запитує в Сави вбитий Коновал, він обтирає сухою долонею своє обличчя й закурює. Я втихомирюю його, шо нас можуть почути, атоді… тоді просто відірвуть помідори. Метрів за тридцять попереду помічаємо криницю. Сава викручує відро, й ми по черзі п'ємо.
— Хльопчі, — звертається до нас чорноволосий вусатий вуйко із золотими зубами, — зараз ту вєнесуть флєшку, аби нігде не тікали.
— Да, да, — каже Коновал, — без понтів, дядя, — а нам шепоче, шоб не пили, бо смага переб'є тягу. Раптом відчуваю, що хочу стругати. З середини до рота ніби підіймається легка хмаринка, я без жодних напрягів випускаю її назовні, й вона одразу перетворюється на невелику калюжу біля криниці. Тяга знову зростає, мені стає добре. «Правда класно стругати?» — перед моїми очима з'являється запитлива морда Коновала. Да, за щастя. Мабуть, так само легко тіло покидає душа, думаю про себе. Пий частіше водичку, ворушаться, наче два хробаки, його губи.
— Хльопчі! — голосно гавкає перед нами чорноволосий вуйко, який нещодавно підвалював. В одній руці він тримає темну півлітрову пляшку «Московської» (але ж у ній… повна залупа — смага, а не горілка), а в другій — тарелю з порізаною шинкою, копченою ковбасою, сиром та хлібом. Я не хочу самогонки — народжується в мені протест, да, да, я не буду пити, чуєте, не буду, ну його на… не можу. Раптом помічаю, що Коновал, лось педальний, непомітно задкує й звалює. Брови дядька насуплюються, а мордяка стає грізною, він нахиляється до мене і в лице дихає важким перегаром і неприємними словами, якщо не вєп'єш, дам ті по морді, відмастимо тут, курча, ану пий. Я втикаю, намагаюся роздивитися його табло — пика стає все більш виразною й червоною, не знати чому — вірю в почуте. Ти хочеш по морді? — знову запитує п'яна пика. Бля, мене так пре, торба, я не хочу в табло. Сава шепоче на вухо, шо краще випити, бо тут народ гарячий, закопає на місці. Я не хочу в табло, бля, ох як мене пре. Тицькають стограмовий стакан, тремтячою рукою наближаю його до губ і починаю пити. Їбать ту Люсю, вловлюю жахливий запах смаги. Боже милосердний, цю гидоту неможливо ковтнути. Пий, сичить наді мною п'яний дядько. Врешті, за кілька ковтків я випиваю смагу, вона тече вниз, по трубах, усередині все обпалює. З тарелі хапаю шмат копченої ковбаси з хлібом і жую. А тепер ти, втуплюється поглядом дядько в Саву й наливає йому повний. Той так само несміливо бере стакан і випиває. О! то є наші хльопчі, радісним стає дядько, ше по одній. Через хвилин двадцять у голову вдаряє хміль, стає легко й добре, тяга міняється, я п'янію. Ідіть танцювати, сміється дядько, там файні дівки!