— Що? Що ти сказав? — відсторонюється мати й стає переді мною в такій позі, ніби хоче накинутися. — Ану повтори…
— Я нічого не говорив.
— Що ти сказав?! Шмаркач! — визвіряється. Залишаю її на кухні, а вона вслід мені кричить «вернися!», «негайно вернися!», я швидко натягую на себе футболку, переодягаю штани, взуваюся, під обстрілом її криків вибігаю з квартири. Хай свого алкаша пресує, а не мене. Виходжу надвір. Чиркаю сірником, легкий прозорий вогник спалахує, підношу його до цигарки, затягуюся. Сідаю на лавці під під'їздом, дивлюся на сусідських дітей, що тягають на довгих мотузках іграшкові вантажні машини, в кузовах яких поскладані камінці. Толя, пішли додому, здригаюся від голосу матері, яка непомітно виходить з під'їзду. Чьо тобі треба? Пауза. Під козирком під'їзду вона стає у войовничу позу, руки кладе на пояс, як наглядач у колонії. Я сказала пішли, гнівно дивиться на мене. Йди звідси! — гаркаю на неї, підриваюся й звалюю. Певний час іду й не знаю куди. Мене веде гнів. Тільки наприкінці мого п'ятипід'їздного будинку отямлююся й думаю, що робити далі. Зустрічаю знайомого пацика, який навчався в сусідньому восьмому класі 20–ї школи, поки нас звідти не викинули за «нехорошу» поведінку, тру з ним про всілякі дурниці, аби тримати розмову. Він розповідає свіжий анекдот, але я погано слухаю, бо мій дашок зайнятий тим, куди подітися. Раптом я згадую, що зранку мав приїхати Риня, швидко прощаюся і йду до Івана, який живе неподалік. Зараз тільки 11–а, певно, він уже в Тернополі, поїзди приходять переважно зранку. Дзвоню в його двері, ніхто не відчиняє. Прислухаюся. Здається, тихо. Дзвоню ще раз, протяжно, довго. Чути шум, наче тече вода, невдовзі спрацьовує замок, двері трішки відчиняються. Переді мною показується голова, обмотана рушником, врешті я бачу мокре обличчя Рині. Завалюй, каже він і йде у ванну. У вітальні стоїть велика ще не розпакована спортивна сумка, на журнальному столику безлад: розкидані журнали, фотки, пара чистих шкарпеток, горнятко з недопитою кавою, надгризений бутерброд.
— Ну, розказуй, — заходить до кімнати Риня й посміхається.
— Це ти розказуй.
Риня каже: Толян, мене накрило, я втюрився, як останній лох, мені все по–барабану, Інгрід, яка це тьолка! Пацики там нормальні, як і в нас, так само москалів ненавидять, райони на райони не б'ються — це палеоліт, в основному — на тачках по чотири–п'ять чоловік, струя в них серйозніша, ніж у нас, майже всьо є, он фланелеві сорочки, купуй — не хочу, на кожному кроці; в мене була така смішна історія, ну, ти ж знаєш, я поїхав у своїх старих подертих кросах «томіс», а в них цього нема. До мене один естонський па–цик причепився, шоб поміняв кроси на його «саламандри», а мені шо — майже нові туфлі тепер маю; пауза; а як ти, Толян? чьо під очима жовте? з ким пиздилися?
— Да, була тєма, в одному селі з Коновалом попали під роздачу.
— Він ше живий?
— Да, поки не вмер, — відповідаю. Він пропонує заварити каву, не відмовляюся. Йде на кухню, чую, як наливає в чайник воду, чиркає сірником, запалює камфорку.
— Хто з наших є? — запитує голосно з кухні.
— Всі! — кричу йому, бо вуличний шум, який проникає до кімнати через відчинений балкон, приглушує наші голоси. Невдовзі Риня заносить дві чашки з кавою, ставить на журнальний столик, із моєї ненароком проливає каву на журнал, але на це не звертає уваги.
— Ну, як ви жили?