— Діма, підрулюй до них! — кричить Риня. Наша колимага наближається, і цієї миті Риня б'є пляшкою по капоті «таврії». Лох різко натискає на гальма, вискакує з машини й репетує на всю вулицю. Дефіцит зі страшними скрипами також гальмує, і ми вибігаємо.
— Це мого тата машина! — від розпачу волає мудак у чорних окулярах. — Що скаже тато?!
Риня підскакує до нього й з усієї сили б'є в табло, да я в рот їбав твого тата, придурок! Із «таврії» вилазить ще один фуфєл. Я швидко оббігаю нашу «трійку» і з ноги заряджаю йому в коліно, він згинається і йойкає від болю. Машталір коротким прямим вирубує його. У цей час Риня пресує того вилупка, який на Канаді показав нам «фак». До Рині долучається п'яний Дефіцит і копає лежаче тєло, яке верещить, ніби недорізане порося, й закривається своїми каліками. Тьолки в салоні «таврії» відкрили сосальники: люди! хто–небудь! рятуйте! Ми закриваємо двері, щоб їх не було чути. Повз нас проїжджає набитий людьми тролейбус і раптом збавляє хід. Діма Дефіцит підбігає до нього й починає товкти по металевому корпусу кулаками, переляканий водій дає ходу. Круті педалі, пака в лоб нє далі! Малий Машталір дивиться на пасажирів, зупиняється поглядом на одному з них і горланить «чьо пасьош, ублюдок? траву пасі!»
— Звалюємо! — кричить Риня. Ми штовхаємо колимагу, вона заводиться, сідаємо й їдемо по Енергетичній у бік універсаму. Потім звертаємо на Прімакова, а далі — на Київську.
Заїжджаємо в моє подвір'я, Діма виключає двигун. Ху, каже він, покаталися. Пауза. Малий Машталір тихо регоче, за ним Риня і я. Дефіцит дивиться на нас, харя його схожа на табло дауна, кліпає п'яними очима і собі гигикає.
— Як ми того лоха, а? — сміється Риня.
— Да, — каже Бодьо, — красіво.
Пауза. Мовчки куримо і знову час від часу сміємося. Пацани, може, по пивасику, бокаль–чик–другий — пропоную їм. Вони погоджуються, Дефіцит закриває колимагу, ми йдемо в найближчий магазин, набираємо купу «жигулівського». Від перших кількох ковтків відчуваю пожвавлення руху крові, а потім — повний форсаж. Заєбі–толз. Допізна сидимо за столиком, Дефіцит пару разів ходить стругати, накрило, бідаку. Машталір звалює додому, каже, водяру з пивом не мішаю. Ми лишаємося утрьох — мертвий Діма, який спить за столиком і намагається крізь сон говорити, я і Риня. Як ти думаєш, запитує Риня, йому гайки? Пауза. Думаю, да; хай жениться… а потім розведеться.
12
ОЙ БЛЯ!
Сьома ранку — я в штопорі. Який тупий біль! Я більше ніколи не буду стільки пити. Більше ніколи не буду поліруватися! Який ідіот придумав пиво після водяри! Повільно, малими ковтками п'ю гарячий чай, трохи попускає, але ненадовго, через хвилин десять–п'ятнадцять біжу в туалет, згинаюся над унітазом, таке враження, що весь біль плавно перетікає в голову. Мацаю чоло, воно гаряче, як Сахара. Стругаю, ривками, в конвульсіях. Чайок накрився. Як мене ха–рить! Опираючись рукою об стіну, повільно заходжу до кімнати матері й вітчима, які спокійно давлять масу й не знають про мої тортури. На мить вітчим розплющує свої каламутні, сонні очі, блудить ними навколо, мене не помічає й знову бай–бай. Відчиняю дверцята в серванті й порпаюся у картонному ящичку, де лежать ліки. Хапаю упаковку активованого вугілля. На кішку кидаю п'ять–шість таблеток і запиваю водою з–під крана. Невдовзі на кухню приходить мати й питає, чого товчуся з самого ранку. Мені погано, насилу видавлюю. Вона бурчить, що не треба по ночах вештатися, якщо не вмієш пити — не берися. Ображено на неї дивлюся: я думав, ти щось розумне скажеш. На — простягає мені металеву літрову кружку з розведеною марганцівкою, пий, скотино. Я беру важку велику кружку, дивлюся на рожеву рідину, й мені стає погано від одної думки, що цю біду доведеться ковтати. На дні кружки в невеличку пучку зібралися кристалики марганцівки, я запихаю в розчин палець і починаю ним крутити за годинниковою стрілкою, кристалики повільно зриваються з місця й кружляють у коловороті. Збираюся з силами і з нестерпними стражданнями випиваю половину кружки, решта — виливаю в умивальник. Ця біда робить свою роботу. Через хвилин п'ять я знову над унітазом, із мене виходить рожева рідина, дивлячись на неї, я чомусь вірю, що все буде добре, скоро поволі спадатиме біль, з'явиться апетит, я знаю, вже недовго. Поїж кашки, каже через годину матір. Не хочу я ніякої кашки. Поїж кашки! —