13
Зранку сідаємо з Ринею в тролейбус і ідемо в бурсу. Він виглядає пригніченим, каже, швидко пролетіло літо, навіть погуляти по–людськи не встигли, добре, що хоч в Естонію зганяв. Не відповідаю, бо після вчорашньої пиятики в ресторані «Світанок» біля Збаразького повороту почуваюся галімо. Штормить конкретно. Ще з шостої ранку, коли я, наче ненормальний тинявся по квартирі, на газ поставив чайник, хлопнув дві кружки гарячого міцного чаю без цукру, потім добре постругав, знову ліг, але нестерпний біль не дав заснути. Мене дратує штовханина роботяг у тролейбусі, які їдуть на Текстильну до своїх станків, дратують балачки жіночок, які пашталакають про свої сім'ї, про малі зарплати чоловіків, дратує сусід ліворуч, який всівся й придавив мене до Рині. Мене злегка морозить, хоча я ковтнув цілу купу таблеток, накидав усього потрохи: чотири штуки активованого вугілля, анальгін, і навіть від срачки, бо з п'ятої ранку бігаю, як ненормальний. Риня каже, це від бодяжної водяри. Мовчу й підозріло прислухаюся до процесів у своєму шлунку, тільки б довезти все це діло, куди потрібно.
З нагоди першого вересня нас виводять на пе–теушний пляц за адміністративним корпусом, ми шикуємося групами й слухаємо нудну промову директора. Потім говорить наш викладач історії, поважний в Тернополі старий рухівець, який хвилин п'ятнадцять триндить нам, що ми є майбутнє свого народу, що ми повинні продовжувати відважні справи своїх батьків, як це робили Сагайдачний, Хмельницький, Сірко, Мазепа, Шевченко, Франко, говорить про складні часи, що випробують кожного з нас, про великі переміни. Біля мене стоїть Коновал і кривиться від нудьги, ранкове сонце б'є йому в обличчя, і він ніде не може від цього сховатися. Ну, то слава Україні, каже Коновал і позіхає, рядами котиться легкий сміх. Нарешті нас відпускають, і привітання з новим навчальним роком закінчуються.
— Яка перша пара, Сава? — звертаюся до нього, той порпається в дерматиновій папці, дістає папірця, дивиться в записи: допуски і технологія вимірювань.
— Шо за біда? — морщиться Риня і питає, чи піду я на цю пару.
Вирішуємо йти. Нам читає миршава курка російською мовою, з пожовклими дрібними зубами й маленькими, як шпарини, очима. У неї неприємний, тонкий і колючий голос, який нас смішить, і ми насилу себе стримуємо, аби не пирсну–ти. Ця маленька жіночка, голова якої крутиться, як пропелер, двічі робить нам зауваження через наші з Ринею перешіптування й урешті виходить із себе, вибухає, як ураган, і виливає на нас весь свій гнів, на який тільки здатна, каже, шо ми:
ПОКИДЬКИ СУСПІЛЬСТВА
ВСІХ ВАС (це вже до цілої групи) ПОВИГАНЯЛИ ЗІ ШКІЛ
ВИ НЕ ЗДАТНІ ВЧИТИСЯ З НОРМАЛЬНИМИ ЛЮДЬМИ
ВИ ВІДСТАЄТЕ ВІД РІВНЯ РОЗВИТКУ ВАШИХ РОВЕСНИКІВ
НА БАГАТЬОХ ІЗ ВАС ЧЕКАЄ ТЮРМА
ЄДИНИМ ВАШИМ ПОРЯТУНКОМ Є УЧИЛИЩЕ
ЦЕ ОСТАННІЙ ВАШ ШАНС І НЕ ТРЕБА ПОКАЗУВАТИ З СЕБЕ ГЕРОЇВ
ВИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ
ВИ — МАЛЕНЬКІ ЗЛОЧИНЦІ
ШПАНА
ВАМ У ЖИТТІ НІЧОГО НЕ СВІТИТЬ.
Вона просить запам'ятати її слова. Затичка тріперна! Одразу розумію, що з цією вівцею будуть серйозні проблеми, й невідомо, чи складу її сраний залік у кінці навчального року. С–сука, каже з притиском Риня. На перекурі підхожу до Лободи й наказую, щоб змотався в магазин за кефіром, бо я себе погано почуваю, шлунок барахлить. Цей лох ламається, як дєвочка. Не встигаю сказати й слова, як до Лободи підвалює Риня й дає йому по балді; підар, вали в гастроном. Ображений Лобода йде. Риня довго на мене дивиться й каже, шо все це, Толян, твоя доброта, вони тебе вже слухати не хочуть. Твоя правда, відповідаю йому, треба частіше давати їм по кардану. На другу пару — етнографію та фольклор рідного краю — йти ломи. Лобода приносить мені кефір і хоче здиміти. Риня зупиняє його й каже, тебе ще не відпускали.
Розгублений Лобода не знає, що робити. Лобода, звертаюся до нього, попроси дозволу піти. Лобода мнеться, віднікується, Риня хапає його морду пальцями, стискає, як гумову грушу, я тобі табло порву, ублюдок. Лиши його, кажу Рині. Лобода проситься піти, і ми його відпускаємо. Пауза. Минає півпари, нас ще більше підхарює нудьга.