Це крутіше від будь–якого відпочинку, каже через дві години малий Машталір, почувши від нас цю історію, я, пацани, дуже шкодую, шо мене не було з вами, по живій груші… я би не проти. Нічьо, наступного разу обов'язково тебе візьмемо з собою. Увечері, коли приходжу додому, сідаємо на кухні за стіл. Мати подає нам із вітчимом тарілки з пловом. Я накидаю собі з великої миски салат із огірків та помідорів, а захмелілий вітчим несподівано каже, що сьогодні в обід якісь малалєтки розбили брову Жоркє Пузирю, і де? — піниться він, серед білого дня, на вулиці! черепи проламати їм мало! Я ледве себе стримую, щоб не зареготати з повним ротом салату.
14
Прокидаюся від незрозумілого шуму: за стіною падає склянка, розбивається, тупотять ноги, кілька хриплих голосів сперечаються. Мені в ніздрі б'є неприємний запах дешевих цигарок. Протираю очі, дивлюся на годинник: 10.08. Я проспав першу пару. За стіною вибухає несподіваний регіт, намагаюся розпізнати голоси: один вітчима, ще два — незнайомих. Ясно, з самого ранку бухають. Мати на роботу, а хануріки, кєнти вітчима, вже тут як тут. Мати його просила, щоб нікого не приводив, бо нема за що жити, нема що їсти, навіть зробити закатки на зиму не буде з чого: ні огірків, ні помідорів, ні кабачків. Цей ідіот позаминулого року привів до хати одного зі своїх друганів, який тільки–но відтарабанив десять років. Я дивився на постаріле, бліде, худюще лице коротко стриженого незнайомця, прикид якого був схожий на бомжацьке лахміття. Перелякана мати мовчки робила вечерю, а незнайомець покликав мене поговорити: «Сынок, может, ты знаешь, у кого красивые квартири, может, у тебя єсть знакомые, у которых очень красивые квартири и которые шикарно живут?»; нє, я не знаю, серед моїх — нікого. Толян, втрутився вітчим, ти згадай, і нам перепаде. Нє, нікого. Я згадую це і йду у ванну, чищу зуби, вмиваюся. На порозі ванної кімнати з'являється вітчим із червоним обличчям, Толян, може, хряпнеш з нами. Не хочу, зранку не п'ю. Да брось, сміється він, п'ятдесят грам, а? Цієї миті на кухні щось падає й розбивається. Шо там за бєзпрєдєл? — запитую в нього. Він сіріє на обличчі й каже, що все нормально. Тобі не соромно, докоряю йому, мати ж тебе просила, не веди нікого, бо нема за шо жити; пауза; ти шо, цього не доганяєш? да? Від цих слів вітчим різко змінюється й відрубує, що це мене не стосується. Я відкриваю двері на кухню й бачу за столом двох готових у дим миршавих хануриків. Нахуй з хати! — кричу до них. Один із них, маленького зросту з почорнілим лицем, повільно виходить із коми й підводить на мене очі. Га? — перепитує. Нога! — кричу йому, валіть звідси! Вітчим заходить на кухню, мовчки бере цигарку, закурює і гнівно дивиться в підлогу. Другий ханурик кіпі–шує, тіпа, хто ти такий, шо до мене відкриваєш рот? Я йду до комірчини біля ванної, витягую молоток і повертаюся на кухню. Тобі шо, вівця, дивлюся на того ублюдка, ключицю переламати? Вони підриваються, задкують і виходять з кухні в коридор, вітчим іде їх проводжати. Ставлю молоток на місце. Вітчим, провівши своїх друганів, повертається. «Я чого–то не понял, — переходить він на свою рідну мову (значить, розсерджений), — ты меня выставил как дурачка». Пауза. Я не хочу цих кончєних лохів бачити в своїй хаті, ти це розумієш? «Кавоты назвал «лохами», щенок!?» — наближається він до мене. «Да я тебя сейчас с четвертого зтажа выброшу!» Давай, кажу йому, попробуй (вітчим мене ніколи не чіпав, оскільки боїться і любить матір). Він іде на мене, і я даю в рило прямий удар на випередження. Він звіріє й накидається з кулаками на мене, але б'є їх упівсили. Від правого бокового по обличчю втрачаю рівновагу й ударяюся головою об стіну. У мене падає планка, і я б'ю навмання, здається, попадаю йому в вухо. Він хапає мене руками в «замок» і боляче стискає, я борсаюся, деруся, сичу, але це нічого не допомагає, і раптом — в очах мені темніє.