На балконі другого поверху в темряві бачу фігуру її матері, не сумніваюся, жінка якраз придивляється до мене, хоча нічого виразно не може розгледіти. Закурюю, довго дивлюся на вікна Ляні, в одному з них, біля балкона, загоряється світло, мабуть, вона зайшла до кімнати, задумано затягуюся, гарний номер — 60600, завтра дзвякну. Кидаю недопалок і поволі йду додому. По дорозі зустрічаю п'яненького знайомого з 15–го квітня, він хвалиться, що сьогодні зранку їздив на рибу, одного дзеркального взяв на варену кукурудзу, вдома важив — один кілограм і двісті грамів, на вихідні знову поїду, може, махнеш зі мною, Толян, водяри наберемо, пивасика, всьо як має бути; дякую за запрошення, хоча й неуважно його слухав, бо думав про Ляню, кажу, що маю справу, іншим разом, ми невдовзі прощаємося. Мати із вітчимом дивляться телевізор, їм не заважаю, на кухні дістаю з холодильника пляшку кефіру, ковтаю його, стає добре, просто добре, від горілки потроху витверезився, тільки в голові ніби сонно. Заходить матір, закутана в червоний домашній халат, від світла примружує очі, позіхає, каже, що підсмажить яєчню, але я відмовляюся, вона уважно придивляється, питає, чьо либу давиш? що вже сталося? розказуй. Кліпаю очима, тіпа, не доганяю, про шо ти? всьо нормально, мовчки п'ю з горла кефір, прошу її напустити гарячої води у ванну. Матір стоїть на місці й ненароком кидає, що я сьогодні чудний. Нічого не відповідаю, у мене настільки добрий настрій, що я навіть не зважаю на смердючий запах ніг вітчима, яким просякнута квартира, лише відчиняю вікно, свіже повітря облизує обличчя, я дивлюся на освітлені вікна будинку навпроти і згадую своє перше побачення.
9
З Ринею стоїмо біля входу до навчального корпусу з майстернями і чекаємо на Саву, ця гнида на першу лекцію — історію — не прийшла, Риня каже, що його заасфальтує, а я мовчу, бо розумію — бабло не виб'ю — він нічого не має. З корпусу вивалює Чихаренко, наближається до нас, по–дурнуватому розкидаючи ноги, йому, мабуть, абрикоси заважають нормально ходити, думаю про себе і пирскаю зі сміху, вітається, ніби голова колгоспу зі своїми кріпаками, харкає на землю, несе повну туфту про вчорашній матч «Ниви», як вона просралася по повні помідори, і про те, що Прядуна треба вже списувати, він, як форвард, труп, своє вже відбігав, менше бухати нада. Не хочу слухати цю лажу, яка мене харить. Чихаренко, жирна лосяра, піт на яйцях бабуїна, лайно зіпсутого носорога, знає, що я особисто знайомий із Петрухою Прядуном, і ще більше його обливає помиями. Згадую матчі, на які ми ходили: стадіон наче ставав скаженим, купа п'яних горлянок, ніби одним голосом протяжно, інтонаційно підтримувала головну тернопільську команду: «Н–И–В–А ХОЧЕ П–И–В–А! Н–И–В–А, ТИ І П–И–В–О! ПЕТРО ПРЯ–ДУН! ПЕ–ТРО ПРЯ–ДУН!»; втухни, кажу йому. Чихаренко відкриває рота, обличчя покривається червоними плямами, а губи з притиском випалюють «чьо?»; сунь звідси, підключається Риня. Чихаренко мовчки змірює нас тупим поглядом і каже, що ми з кожним днем все більше заганяємося, дивіться, пацани, щоб не було проблем. Я визвіряюся на нього, а Риня спокійно запитує: хочеш піздюлєй хапнути? тут, на місці? сходу? Чихаренко примружує вії, задкує, а мені каже: я це запам'ятаю; пауза; да, да, запам'ятай обов'язково. Йде в бік Енергетичної, мабуть, на зупинку, а ми далі стоїмо й мовчки куримо. Дивлюся на котли, почалася пара основи механіки, а Сави, бичяри, все нема. Несподівано Риня мене запитує, чому не телефоную до Ляні? Не знаю, що відповісти. Він насідає: погана тьолка? в чому проблеми? а? Капуста каже, що ти вже три дні, як пропав, а Ляня переживає, ну? дружньо штовхає мене плечем, Толян, шо за муля? Не знаю, мені треба все продумати. У Рині падає шухляда, він одразу кривиться, наче з'їв кисле: шо? шо «продумати»? хулі тут думати? тьолка бідна аж пищить від нього, а йому треба думати, вона тебе хоче, а ти думаєш, ти не думай, а піди до неї, піди; пауза; не перебиваю його, бо він у таких випадках ще більше заводиться, хай потриндить, якщо має таку тягу; Толян, хулі того життя? ти не забув, що вона нас запрошувала? чьо вилупився, як баран на нові ворота? в неї завтра хата, доганяєш? хата! старі кудись звалюють на два дні, два дні! ти доганяєш? ну, чьо втух? Молоток, будемо тільки ми з Капустою і ви, нормально? вона твоя! Пауза; бляха, Толян, шоби ти без мене робив?
Сави, сучяри, нема. Вирішуємо йти на пару. Завалюємо в авдиторію, вибачаємося перед викладачем, він, затичка триперна, вичитує нас по повній програмі, на носі екзамен, а вам до лампочки, візьміться за розум, бо буде пізно. Да, да, буде пізно, падаємо на задній парті, дістаємо свої зошити, писати впадло, я малюю в конспекті нацистських солдатів, а Риня розкидає сірники (це наша улюблена гра): в долонях трусиш купу сірників, легко викидаєш їх на стіл, після чого по одному розгрібаєш, але так, щоб сірник, який витягуєш із купи, не ворухнув іншого. Риня час від часу перекидається зі мною словами, але під пильним поглядом викладача замовкає, намагаємося не привертати до себе уваги. Після другої пари великим табуном біжимо в їдальню, котра знаходиться в центральному корпусі. Хто прибіжить останнім — тому не вистачить порції та компоту. Як правило — майже півгрупи не їсть, оскільки Риня, я, Коновал, Король і ще кілька пациків з'їдаємо по дві порції, а така жирна свиня, як Чихаренко, може затоптати деколи навіть три, тому на всіх не вистачає. Такі лохи, як Сава, в їдальню взагалі не ходять, оскільки їм після нас нема що їсти; на хуя їм їсти? хай сосуть, уроди, сміється Риня. Схряцавши по дві порції картоплі–пюрешки з сосисками та вінегретом, виходимо на перекур за корпус із майстернями, у дворику помічаю Саву з одним із одногрупників, вони курять і говорять. Риня каже, що зараз йому зробить інквізицію. Неквапно підходимо, Сава робить вигляд, ніби нас не бачить, але… він змінюється на обличчі, блідне й метушиться на місці, і врешті в наш бік кидає несміливі короткі погляди. Здоров, Сава, підходить до нього Риня і кладе руку йому на плече, від чого той знічується, ніби стає меншим, губи тремтять, обличчя покривається червоними плямами, глухо відповідає «здоров». Приніс? — відразу запитую, Сава відступає на крок і каже, що нічого немає. Риня хапає його за волосся й розвертає до себе: я не почув. Я нічого не маю, каже Сава.
— Я ж тебе зараз порву, хочеш, щоб тебе кожного дня гасили?
— Толя, я віддам, просто… у мене зараз нема грошей.
— А стипендії? — запитує Риня. — Будеш віддавати стипендії…
— Я не маю за шо жити… ми з мамою…
— Ой, зараз розплачуся, — кривляється Риня, — зараз у мене сльози потечуть, лосяра, коли будуть бабки?! Хочеш, я тобі зламаю ключицю? — сичить, і я бачу, що він готовий Саву вдарити.
— Толя, поїхали до мене й візьмете собі все, що захочете.
Риня запитливо киває, тіпа, валимо. Сава живе на Чалдаєва. На зупинці сідаємо в тролейбус і ідемо кілька зупинок у напрямку Баму. До його дому йдемо мовчки, Риня забігає в гастроном, який трапляється нам по дорозі, аби купити пачку «Орбіти». Чекаємо його мовчки, Сава деколи дивно і трохи збентежено дивиться на мене, мабуть, хоче поговорити. Може, він і відкрив би свого рота, але Риня повертається швидко, й Сава знову знічується. Заходимо в темний облуплений під'їзд будинку, стіни розписані матюками і назвами західних рок–груп («KISS» та інша пурга), Риня питає в Сави: це ти такий меломан? Але той мовчить. Підіймаємося на третій поверх. Сава підходить до дверей із обдертим дерматином, з розривів звисають клапті вати, кумедним великим ключем колупається в замку й відчиняє, заходимо в слабо освітлену квартиру й одразу звертаємо увагу на її вбогість: стіни в коридорі помальовані до рівня грудей синьою масляною фарбою, на підлозі — зачовганий і потрісканий лінолеум; Сава каже, що можна не роззуватися, заходимо до вітальні, її вбогість також вражає: під стіною стоять допотопні низькі меблі з відірваними дверцятами, на витертому старому паркеті замість дивана чи ліжка лежить матрац, на якому постелено постіль, біля вікна стоїть стіл, закладений випраними, непрасованими лахами, біля нього одне–єдине на вітальню крісло, в іншій кімнаті також повний голяк — матрац із постіллю на підлозі, незграбний саморобний фанерний стіл, один стілець і велика стара шафа, в кутках кімнати лежить брудний одяг, а біля столу стоїть старий поламаний телевізор без задньої кришки. І шо ти хотів запропонувати? — запитує Риня. Сава знічується, знизує плечима, каже, не знаю, самі дивіться, але потім пожвавлюється, очима шастає по кімнаті, наче шукає якусь річ, може, магнітофон візьмеш? бере з ліжка допотопну однокасетну «весну». Нахуя йому та «весна»? а? — дивиться на нього, наче на недоумка, Риня, сам подумай своїми мозґами, шо Толян буде робити з твоєю «весною»? її хіба комусь на голову з балкона кинути. Сава каже, що більше нічого немає; пауза; я розумію, що це правда. У вітальні знаходжу ящик із домашньою аптечкою, порпаюся в ньому — цитрамон, активоване вугілля, но–шпа, фестал, нічого нормального. Шо ти робиш? — дивується Риня. Не знаю, відповідаю, може, Коновалу щось знайду, рєлашку або дємянчик. Риня відразу змінюється, хмурнішає, не кумарь мене зі своїм Коновалом, випалює трохи роздратовано, я сумніваюся, шо він так буде думати про тебе, так шо не займайся хуйньою; потім він кисло оглядає квартиру і каже, пора йти. Підходжу до Сави, грошей із тебе брати не буду, від цих слів він міняється на обличчі, ніби світлішає, але коли мені від тебе щось буде треба, ти слухаєш? тоді я попрошу, попрошу один тільки раз, ти доганяєш, шо я сказав? Сава киває головою й не приховує усмішки. Гарний хлопчик, плескаю його по обличчі, й ми виходимо з квартири. На вулиці Риня знову заводиться, що я, дивлячись на вбогість помешкання Сави, розчулився, а це погано. Що значить «погано?». Риня зневажливо кидає, нада було не так себе поводити, ти проявив слабкість, нада було наїхати на лоха по повній програмі, шоб до смерті, вівця, пам'ятала; пауза; а ти, гуманіст сраний… Риня, хочу пояснити йому, але він мене різко перебиває: шо Риня? шо? нада було дураку в калдик дати! добрим хочеш бути? з усіма не можна бути добрим? доганяєш? на добрих воду возять, закурює він і видихає дим, ти думаєш це чьмо чого тебе до себе додому потягнуло? шоб розчулити, шоб ти відчув себе винним, дивлячись на його йобану квартиру і на те гівно, в якому він живе; пауза; не можна так, Толян, НЕ МОЖНА, ти маєш бути як трактор: по–бара–бану, всьо по–барабану… тепер ця лосяра буде знати — Толян добра душа і на нього деколи можна забити, да, да, забити й насрати, а потім ше гівно розмазати по голові, злорадно посміхається… ти цього хочеш? ти йому завтра скажеш, шоб він замість тебе підлогу в авдиторії помив, а він: Толян, ти гоніш. Ти цього хочеш?