— Вставай! — кричить до нього Риня, — бичяра, вставай! скільки можна загоряти! — Той поволі підводиться, затиснутий у руці ніж плаває перед Машталіром.
— Бодьо, ламай! — горланить Дефіцит. Машталір вичікує зручний момент, коли противник намагається його вдарити, з розвороту хапає дилду за руку, перекручує й — ой бля — ми бачимо, як з усієї сили скидає її собі на плече й різко тягне вниз.
— А–а–а! — репетує шланг, — моя рука! а–а–а! бля, рука! суки!!!
— Я виграв, — каже Дефіцит до Рині й додає: з тебе десять баксів. Шланг падає на коліна й боляче скавулить, тримаючи зламану праву руку в лівій. Його кєнти, які виглядають як перелякані кошенята, так і сидять за столиком, сполохано зиркають на нас, а при зустрічі поглядами з Машталіром чи Ринею відвертаються. Чьо па–сьош? — чьмирить Дефіцит одного з них. Ей, ублюдки! — говорить до них Машталір, викличте лікаря, в темпі! бігом! Ми покидаємо дворик і йдемо на Бам. Мені з голови ніяк не виходить картина того, як Машталір зламав руку тому довгому штемпу, мабуть, інші також про це думають. Біля універсаму Риня в Боді запитує: сукин ти син, не міг зламати йому ключицю?
26
Я полощу обличчя холодною водою, почуваюся погано, болить голова, мене нудить і тягне стругати. Це все через сраний тернопільський клімат, це все через високу вологість. Якщо дивитися на географічну карту — місто знаходиться в западині, якою тече річка Серет, впадає й витікає з велетенського озера, раніше на його місці були болота й мочари, лише в п'ятдесятих чи то в шістдесятих усю ту біду розчистили, розширили й викопали пристойну водойму. Наші предки — повні лопушенції: не могли заснувати Тернопіль кілометрів тридцять на південь або на захід? Майже щомісяця, а деколи й частіше, в мене шалено підскакує тиск, не допомагають жодні таблетки. Мати у таких випадках до голови прикладає листки свіжої капусти, але від цього мало користі. Тому я давно забив болт на капусту. Лежу на ліжку й відчуваю, як у голові неприємно пульсує біль. Таке враження, наче між півкулями знаходиться роботяга з кувалдою і з певним інтервалом товче нею: спершу по правій, а потім полівій. Боюся поворухнутися, аби, не дай Боже, біль не загострився, не застиг на місці, від чого, здається, от–от трісне нещасна голова. Не знаю, скільки вже триває це божевілля. Настільки погано, що я зовсім не орієнтуюся в часі… три години, година, півгодини… Хіба це має значення? Благаю Всевишнього, аби це якомога швидше припинилося.
Мати заходить до кімнати, за нею одразу проникає цигарковий дим із кухні. Можеш тому придуркові сказати, щоб не курив? — злюся на вітчима, від чого ще гірше розколюється голова. У такому стані я особливо загострено відчуваю будь–які запахи, навіть через відчинене вікно вони проникають зі свіжим повітрям: сусідка знизу смажить рибу, цвітуть дерева, здається, смердить масляною фарбою. А на додачу до цього — ще й дешева «ватра» вітчима. Не шуми, каже вона, на от тобі — чай на травах, має стати легше, тільки випий увесь. П'ю. Легше? Яке там легше, від цього здохнути можна. За декілька хвилин чай виривається з мене в отвір унітазу разом із залишками вечері, яку я також півгодини тому частково виблював. Після струганини завжди дивлюся на своє обличчя в дзеркалі: воно червоне від напруги, в очах стоять сльози, а під ними й над ними, аж на чолі, — дрібні червоні плямки від потрісканих капілярів. Падаю на ліжко, голову обережно кладу на збиту подушку. Мати прикладає до мого чола теплу долоню, дивиться на мої муки й шепоче «Боже». Болить? — стоїть біля мене. Да, мляво відповідаю й заплющую очі. Допомагає підвестися, дає знеболювальну таблетку. Запиваю її компотом із сушених яблук; прошу щільніше закрити штори, бо через вузьку вертикальну смугу між ними прямісінько мені в обличчя своїм йобаним світлом б'є високий нічний ліхтар, котрий стоїть якраз навпроти моїх вікон. Гарячі теплі губи чмокають мене в чоло, з коридору чути шепіт вітчима «як він?»… і все нарешті обривається… бачу Риню; він сидить на табуретці серед порожнього пляжу на нашому міському озері й великим кухонним ножем чистить моркву; він каже, що моркву треба їсти якомога більше й частіше, бо вона закріплює зір; він так кумедно хрумає, що я не витримую й сміюся; «чьо лахаєш, при–дурку?» — здається, лається він і простягає огризок моркви, але я відмахуюся рукою… несподівано під ним росте, видовжується табуретка, стрімко підіймаючи Риню на кілька метрів; аби побачити його обличчя, мені треба задирати голову, бо на рівні мого погляду знаходяться його босі, брудні ноги; він нахиляється вбік і зирить на мене, потім несподівано кидає огризком моркви, який попадає мені в голову; я йому кричу «мудак», а він трохи чудно дивиться (так дивляться нерухомі замислені очі мармурових пам'ятників) і раптом каже:
«Я Капусту кинув, а свою бабу чьо не кидаєш?»… я не знаю, що йому сказати; я злий, бо згадую Ляню: той спектакль, який вона влаштувала з початку нашого знайомства, той повний зоопарк, який вона зробила з моєї бідної душі і в яку не забула добряче насрати;
… «їдемо в Хаапсалу, а?»
… О! Тільки Естонія…
… шпроти…
… старенькі колимаги… «волги», «форди», «опелі», «москвичі»…
… горячіє естонскіє реб'ята…
… Інґрід і Ані… Ані, мабуть, підросла і вже навчилася безсоромно скидати трусики й ходити без ліфчика… я хочу Ані!
… Хаапсалу!
… маленький рай на березі Балтики…
!!!
…
Розплющую очі й нічого не розумію. Я щойно прокинувся. Котра година? За вікном — наче в дупі у нефа. Згадую: в мій сон увірвався свист нікчемного собаколюба, я навіть чую (от ублю–док! зараз усі сплять!), як він до пса каже: «Барс, до мене!». БАРС, ДО МЕНЕ! — ці слова, як шістнадцятикілограмові гирі, падають із даху мого дев'ятиповерхового будинку й гепаються серед сонної, нічної, беззахисної тиші. Не можу спати. Лежу й дивлюся в стелю. «Що ти там робиш, Барс?» — таке враження, що собаколюб говорить у повітрі одразу за моїм вікном — на рівні четвертого поверху. Може, він висить у повітрі, як Карлсон, і пурхає за моїм склом? Може, у нього запустити кількома яйцями, або, краще, важкою артилерією — банкою маринованих кабачків чи помідорів? Не можу спати. І це мене дратує, пригнічує. Єдине, що втішає, перестала боліти макітра, не хочу стругати. Високий тиск покинув мою нещасну голову, а разом із ним і підвищена вологість мого міста, яка мене за останні роки вже добряче задовбала й вимотала. Вмикаю настільну лампу. Одягаю спортивні штани й футболку. Сідаю за письмовий стіл. На годиннику: 4.27. Несподівано згадую вчорашній день, як я повертався з Ринею з виробничої практики на текстильному комбінаті. Ми їхали в тролейбусі № 6 біля 11–ї школи, і я знову побачив малюнок Ляні на стіні будинку. Вікно у вигляді великого метелика. Щоправда, якийсь вошивий підар трохи зіпсував голову хлопчика, залишивши неприємні білі подряпини на малюнку. Курка вміє малювати — думаю про Ляню — нічого не скажеш. У школі я також непогано малював, до мене завжди зверталися друзі, аби забацав їхній портрет (перемалював з фотки). А потім пішло–поїхало. З невеликих значків із рок–групами та іншими відомими пиками (це барахло ми купували у приїжджих поляків) я перемальовував зображення, роблячи їх у кілька разів більшими. Простим олівцем я малював невеличкі — на паперовий аркуш — плакати: цицькатих секс–бомб Сандру, Саманту Фокс, патлаті морди груп «Accept», «KISS», «Def Leppard», Сталоне та інших серйозних штемпів. Усього тепер не згадаєш. Розкриваю штори. Дивлюся у вікно. Синє небо поволі висвітлюється. Люблю світанки, особливо ті миті, коли ще не зійшло сонце. Будинки Молодіжної, яка навпроти моїх вікон, стоять у червоно–оранжевому вогні. Ніч плавно переходить у жовтогарячу, а згодом у теплосіру смугу, що розчиняється з синім. О такій порі деколи я вирушав на рибалку; з кількома дядьками з мого будинку пішки йшов до магазину № 6, що біля залізниці, а там сідав на автобус і їхав у бік Заложців, ми проїжджали селища, через які тече річка Серет, і сходили в Кобзарівці або у Вертелці. Найбільше я любив запах туману, який плавно клубо–чився над тихою поверхнею ріки. Це особливий туман, він схожий на дим, так, наче незримий велет легко обкурював ранкову річку з верболозом і тихими рибалками. Треба буде запропонувати пацанам з'їздити після виробничої практики на рибалку. Біля сьомої до кімнати заглядає матір.
— Ти не спиш? — Ні.
— Хм, — ледь помітно усміхається, — давно пора так рано вставати. Хто рано встає, тому Бог дає.