Толян, ми приїхали, каже веселий Бодьо Машталір. Я розплющую баньки, мені допомагають вибратися з салону колимаги. Заходимо до ресторану. Сідаємо біля вікна за столик на чотирьох. До нас підрулює усміхнена тьотя в білому фартушку, вона усміхається, і я дивлюся на її великі, як у коня, золоті зуби. Ну й ікла, бля, бурмочу, загризе — не задумається. Пацани регочуть, тільки Дефіцит сидить засмучений. Нам приносять великі тарілки з картоплею–пюрешкою, зеленим горошком, великою відбивною і салатиком зі свіжої капусти, а ще ставлять графин водяри. Я пити не буду, кажу їм, балда розвалюється. Давай пий, каже Дефіцит, попустить. Попустить — значить попустить. За хвилин тридцять–сорок глушимо графин. їдемо тьолок знімати, пожвавлюється Дефіцит. О! — сміється малий Машталір, Діма повертається до нормального життя. А мені вже всьо похуй, каже він, гіршого бути не може. Виходимо з «Калини». Риня каже: нада купити пару пляшок вінчіка, баби ж водку не п'ють. Заходимо в найближчий гастроном і беремо два снаряди дешевого червоного вина. їдемо в центр. Там із тьолками повний голяк, наче вони розбіглися по норах, їдемо на Східний, але там така сама біда: зупинилися біля випадкової карги, але вона така страшна, шо ми мало не повсцикалися зі сміху, фу, алігатор, фу, повзи звідси.
Раптом колимага глохне. Вилазьте, гаркає п'яний Дефіцит, нада штовхнути. Штовхаємо, машина кілька разів ліниво пчихає, але заводиться, Діма на нейтральній тисне на газ, ще раз, ми заскакуємо. Куди тепер? — запитую. Ідемо на Канаду, каже Дефіцит, там тьолок валом. Цей новий мікрорайон, який побудовано на схилі між Східним і Бамом, не дуже я люблю, хіба що круто вставляє швидко їхати по єдиній дорозі, яка веде від магазину «Обнова» вниз до універсаму. Ми заїжджаємо на Канаду, й раптом машина знову глохне. Ти шо, каліка, визвіряється Риня на Дефі–цита, навчися їздити. Виходимо з машини, п'яний Дефіцит відливає на обочині, перед житловими дев'ятиповерховими будинками та перед людьми, які випадково проходять неподалік. Ти шо, даун? — дивиться на нього Риня. А мені похуй, каже Діма й хитається. Ми закурюємо. На дорогу поблизу нас виходять дві симпатичні дівахи, й Риня до них підрулює. Я дивлюся, як він їх зама–лажує, а ті красиво посміхаються. Потім дівахи йдуть дорогою вниз і віддаляються на метрів п'ятдесят. Повз нас проїжджає червона «таврія» й несподівано зупиняється біля тьолок. Із неї виходить середнього зросту штемп у чорних окулярах, цілує блондинку, а її подруга цієї миті показує на нас. Штемп розвертається, і я бачу, як він зневажливо показує на нас пальцями, тіпа, ці лохи до вас, дєвки, чіплялися? Риня на це дивиться, і в нього падає планка. Раптом штемп у чорних окулярах показує нам «фак». Пацани! — як ненормальний ричить Риня, цей лох нас послав! за ним! Ми підриваємося, запихаємо Дефіцита за кермо, а самі щосили штовхаємо з накату нашу колимагу, на ходу заскакуємо в салон. За ними! — кричить малий Машталір. Діма, газу! газу, на! — кричу я. Швиденько, поки вони не звалили! Діма, йобтвою мать, кричить Риня, вони вже внизу, зараз відірвуться! Діма тисне на газ, дає копоті, і ми на шаленій швидкості летимо до універсаму. Червона «таврія» зупиняється на повороті, пропускає тролейбус, і ми до неї швидко наближаємося. Раптом вона рушає, об'їжджає велике кільце і повертає у бік Будинку культури «Текстильник». Заріжу підара! — кричить Риня, я тебе сука закопаю да я тобі гланди через жопу повириваю а якшо ти обісрешся то заставлю зжерти своє лайно да я тобі гадьониш всі ребра поламаю шоб у тебе рак мозгів почався щоб тебе кожного дня в жопу трахали щоб тобі рідна мама їсти фуфєл не давала щоб ти гнида все життя на таблетки працював ах ти ж пі–дар вошивий лосіна нєобузлая да я тебе… Ми вискакуємо на вулицю Енергетичну, на якій розміщене велике кільце, але його не об'їжджаємо, як це потрібно робити, а обгинаємо з іншого боку — по зустрічній смузі і скорочуємо дистанцію. Прямісінько повз нас пролітає «рафик», і я встигаю помітити, як водій показує нам кулака. Діма, газу! — кричить малий Машталір. Дефіцит дає копоті і наша колимага швидко наближається до тих ублюдків. Риня відкручує віконце у дверцятах і бере в руку пляшку вина, яке ми купили на Дружбі. Між нами й «таврією» приблизно двадцять метрів. Дистанція скорочується. Риня реве на всю вулицю, і жбурляє пляшкою в машину, але вона не долітає, розбиваючись на асфальті. Толян, давай другу пляшку, гукає мені. Простягаю йому снаряд. Риня висувається з вікна, тримаючи пляшку в руці, як протитанкову фанату. Ми зрівнюємося з «таврією», але між нами біля двох метрів.
— Діма, підрулюй до них! — кричить Риня. Наша колимага наближається, і цієї миті Риня б'є пляшкою по капоті «таврії». Лох різко натискає на гальма, вискакує з машини й репетує на всю вулицю. Дефіцит зі страшними скрипами також гальмує, і ми вибігаємо.
— Це мого тата машина! — від розпачу волає мудак у чорних окулярах. — Що скаже тато?!
Риня підскакує до нього й з усієї сили б'є в табло, да я в рот їбав твого тата, придурок! Із «таврії» вилазить ще один фуфєл. Я швидко оббігаю нашу «трійку» і з ноги заряджаю йому в коліно, він згинається і йойкає від болю. Машталір коротким прямим вирубує його. У цей час Риня пресує того вилупка, який на Канаді показав нам «фак». До Рині долучається п'яний Дефіцит і копає лежаче тєло, яке верещить, ніби недорізане порося, й закривається своїми каліками. Тьолки в салоні «таврії» відкрили сосальники: люди! хто–небудь! рятуйте! Ми закриваємо двері, щоб їх не було чути. Повз нас проїжджає набитий людьми тролейбус і раптом збавляє хід. Діма Дефіцит підбігає до нього й починає товкти по металевому корпусу кулаками, переляканий водій дає ходу. Круті педалі, пака в лоб нє далі! Малий Машталір дивиться на пасажирів, зупиняється поглядом на одному з них і горланить «чьо пасьош, ублюдок? траву пасі!»
— Звалюємо! — кричить Риня. Ми штовхаємо колимагу, вона заводиться, сідаємо й їдемо по Енергетичній у бік універсаму. Потім звертаємо на Прімакова, а далі — на Київську.
Заїжджаємо в моє подвір'я, Діма виключає двигун. Ху, каже він, покаталися. Пауза. Малий Машталір тихо регоче, за ним Риня і я. Дефіцит дивиться на нас, харя його схожа на табло дауна, кліпає п'яними очима і собі гигикає.
— Як ми того лоха, а? — сміється Риня.
— Да, — каже Бодьо, — красіво.
Пауза. Мовчки куримо і знову час від часу сміємося. Пацани, може, по пивасику, бокаль–чик–другий — пропоную їм. Вони погоджуються, Дефіцит закриває колимагу, ми йдемо в найближчий магазин, набираємо купу «жигулівського». Від перших кількох ковтків відчуваю пожвавлення руху крові, а потім — повний форсаж. Заєбі–толз. Допізна сидимо за столиком, Дефіцит пару разів ходить стругати, накрило, бідаку. Машталір звалює додому, каже, водяру з пивом не мішаю. Ми лишаємося утрьох — мертвий Діма, який спить за столиком і намагається крізь сон говорити, я і Риня. Як ти думаєш, запитує Риня, йому гайки? Пауза. Думаю, да; хай жениться… а потім розведеться.
12
ОЙ БЛЯ!
Сьома ранку — я в штопорі. Який тупий біль! Я більше ніколи не буду стільки пити. Більше ніколи не буду поліруватися! Який ідіот придумав пиво після водяри! Повільно, малими ковтками п'ю гарячий чай, трохи попускає, але ненадовго, через хвилин десять–п'ятнадцять біжу в туалет, згинаюся над унітазом, таке враження, що весь біль плавно перетікає в голову. Мацаю чоло, воно гаряче, як Сахара. Стругаю, ривками, в конвульсіях. Чайок накрився. Як мене ха–рить! Опираючись рукою об стіну, повільно заходжу до кімнати матері й вітчима, які спокійно давлять масу й не знають про мої тортури. На мить вітчим розплющує свої каламутні, сонні очі, блудить ними навколо, мене не помічає й знову бай–бай. Відчиняю дверцята в серванті й порпаюся у картонному ящичку, де лежать ліки. Хапаю упаковку активованого вугілля. На кішку кидаю п'ять–шість таблеток і запиваю водою з–під крана. Невдовзі на кухню приходить мати й питає, чого товчуся з самого ранку. Мені погано, насилу видавлюю. Вона бурчить, що не треба по ночах вештатися, якщо не вмієш пити — не берися. Ображено на неї дивлюся: я думав, ти щось розумне скажеш. На — простягає мені металеву літрову кружку з розведеною марганцівкою, пий, скотино. Я беру важку велику кружку, дивлюся на рожеву рідину, й мені стає погано від одної думки, що цю біду доведеться ковтати. На дні кружки в невеличку пучку зібралися кристалики марганцівки, я запихаю в розчин палець і починаю ним крутити за годинниковою стрілкою, кристалики повільно зриваються з місця й кружляють у коловороті. Збираюся з силами і з нестерпними стражданнями випиваю половину кружки, решта — виливаю в умивальник. Ця біда робить свою роботу. Через хвилин п'ять я знову над унітазом, із мене виходить рожева рідина, дивлячись на неї, я чомусь вірю, що все буде добре, скоро поволі спадатиме біль, з'явиться апетит, я знаю, вже недовго. Поїж кашки, каже через годину матір. Не хочу я ніякої кашки. Поїж кашки! —