визвіряється вона на мене. Не хочу я ніякої кашки! НЕ ХОЧУ! — йду з кухні, а мати мені навздогін кидає: псіх. У своїй кімнаті ставлю платівку Елвіса Преслі й падаю на ліжко. Мене все це харить. На другій композиції голка на платівці починає скакати, й це мене також дратує, її запоров ще два місяці тому цей підар вошивий Петро Григорович, гнида неохайно ставиться до чужих речей. Підводжуся, переставляю голку на наступну композицію. Ляня, дурочка, знову до мене дзвонить, по кілька разів на день, із матір'ю тріпається по півгодини, і чьо їй нада? Може, думає, що в нас знову все починається, сюсі–пусі, аля–улю, рамси… бля… дебільна курка. Матір каже, йди, поговори з нею. Я лежу й на неї не реагую. Що їй сказати? — дивиться на мене. Скажи, шо мене нема, вона заперечує, але я її грубо перебиваю, ти мені заважаєш слухати музику. Пауза. Матір знову заводиться, командним тоном каже, щоб я йшов і поговорив з Лянею. Я не буду з нею говорити, ти це можеш зрозуміти? — підводжуся з ліжка. Чому? Пауза. Бо не хочу. Мати гнівно гримає за собою дверима, аж здригається в кімнаті вікно. Преслі. Я заплющую очі й слухаю музику. Зараз так не співають, думаю про себе, зараз кожен лох може випхатися на сцену, і про нього газети скажуть, що це повний відпад, крутитимуть пролетаріату кожного дня гівняні пісеньки по ящику, і він буде щасливим. У мої двері стукають, на цей раз вітчим, каже, що мене до телефону. Я підводжуся.
«Толя», одразу пізнаю голос Дефіцита, але він приглушений і чужий.
«Да, Діма, я тебе чую».
«Толя, мені, здається, вафлі», — каже він і починає ридати.
«Діма! Діма! Шо таке?»
«Ліпше не питай, я зараз не можу говорити». Кладе слухавку.
Невже Дімі торба? Не можу повірити, що в наше непримітне, безтурботне життя увірвалася небезпека, так просто, несподівано, про яку ніхто ніколи з нас не думав. Згадую його веселу манеру підрулювати до красивих бабасьок, чірікати їм усілякі приємності на вушка, від чого вони сміялися, здригаючись усім тілом, їхні очі від задоволення й цікавості поблискували, бо Діма, у принципі, симпатичний пацик, і тьолки на нього велися, як ні на кого з нас. Да, ця пизда Ахінацея — кара Божа, яка нагло звалилася на наші голови й одного з нас, здається, накрила остаточно. Як би там не було, але я відчуваю, що в Дефіцита всьо буде нормально, він викрутиться, на крайняк — одружиться з тією сучкою, а потім… рано чи пізно кине її, бо такі «склеєні» сім'ї довго бути не можуть, — це не по–людськи і не по–божому, так робити — нечесно. Діма, Діма… раніше ти завжди усміхався, що буде потім? Пауза. Я отямлююся й дзвоню до всіх наших, може, Дефіцит їм натріпав іншого. Рині нема, малий Машталір жує і каже, що до нього ніхто не дзвонив.
Ясно. Точніше — нічьо не ясно. Після другої дня виходжу на кухню, голод бере своє. Мене попускає бодун, і я відчуваю, як зростає апетит. Смажу яєчню, нарізаю свіжі огірки, помідори і поспіхом їм. Матір сідає напроти й мовчки спостерігає, як я хряцаю. Від цього почуваюся незручно, кажу їй про це, а вона нічого не говорить і тільки кліпає очима. Якщо подобається — ну то дивися. Сидить спокійно біля стіни, обкладеної білою облицювальною плиткою, голову злегка відкидає назад і тулить до стіни. Поводиться дивно, відкритими, розширеними очима вона застигає на уявній точці й думає про своє. З цієї «коми» її виводить телефонний дзвінок. Отямлюється, на секунду зачіплюється поглядом на мені, ніби хоче пересвідчитися, що я не привид, швидко біжить у вітальню. Чую, як весело щебече, певно, з однією зі своїх при–бацаних подружок (це на годину), а на мене б кричала, щоб не висів довго на телефоні, бо підняли тарифи. Після їжі почуваюся краще, бодун попускає, лише втома нагадує про вчорашнє. Закурюю, відчиняю вікно. Мати з–за спини кидає мені: знову куриш? Не обертаюся, чую, як вона збирає зі столу тарілки, відкручує кран, тече вода, гуркотить каструлями і, здається, миє брудний посуд. Дивлюся на випадкових перехожих, які снують туди–сюди. Ідуть дві симпатичні подружки, в коротеньких спідничках, під тенісками нема ліфчиків, все як має бути, їхні засмаглі ноги рухаються гарно, наче в єдиному такті, плавно ступають, спинки дівчата тримають рівно, вип'ячивши свої маленькі пімпочки спереду. Хароші дойки. Збуджуюся. Несподівано помічаю літнього чоловіка з псом, придивляюся до нього, стежу за його поведінкою. Пес хоче бігати, нюхати травичку біля пішохідної доріжки, а господар щоразу смикає його за пові–док і тягне до себе. Бідна тварина. Чоловік каже «Барс», і я пізнаю його: це те мудило, яке ночами лазить біля мого будинку, вигулює пса і знущається з нього. Колись, курвий син, я тебе перестріну й настріляю по мозгах, шоб ти, вівця тупорила, запам'ятав на все життя: тварин бити не можна; а по ночах вештатися й голосно говорити — це, як каже малий Машталір, не красіво. Вийду і відірву бошку. Попадися тільки мені під гарячу руку, старий пердун! затичка минулорічна! лайно зіпсутого носорога! шоб тобі сифиліс мозги роз'їв! шоб у тебе був рак печінки! шоб тобі твій пес відкусив яйця!
13
Зранку сідаємо з Ринею в тролейбус і ідемо в бурсу. Він виглядає пригніченим, каже, швидко пролетіло літо, навіть погуляти по–людськи не встигли, добре, що хоч в Естонію зганяв. Не відповідаю, бо після вчорашньої пиятики в ресторані «Світанок» біля Збаразького повороту почуваюся галімо. Штормить конкретно. Ще з шостої ранку, коли я, наче ненормальний тинявся по квартирі, на газ поставив чайник, хлопнув дві кружки гарячого міцного чаю без цукру, потім добре постругав, знову ліг, але нестерпний біль не дав заснути. Мене дратує штовханина роботяг у тролейбусі, які їдуть на Текстильну до своїх станків, дратують балачки жіночок, які пашталакають про свої сім'ї, про малі зарплати чоловіків, дратує сусід ліворуч, який всівся й придавив мене до Рині. Мене злегка морозить, хоча я ковтнув цілу купу таблеток, накидав усього потрохи: чотири штуки активованого вугілля, анальгін, і навіть від срачки, бо з п'ятої ранку бігаю, як ненормальний. Риня каже, це від бодяжної водяри. Мовчу й підозріло прислухаюся до процесів у своєму шлунку, тільки б довезти все це діло, куди потрібно.
З нагоди першого вересня нас виводять на пе–теушний пляц за адміністративним корпусом, ми шикуємося групами й слухаємо нудну промову директора. Потім говорить наш викладач історії, поважний в Тернополі старий рухівець, який хвилин п'ятнадцять триндить нам, що ми є майбутнє свого народу, що ми повинні продовжувати відважні справи своїх батьків, як це робили Сагайдачний, Хмельницький, Сірко, Мазепа, Шевченко, Франко, говорить про складні часи, що випробують кожного з нас, про великі переміни. Біля мене стоїть Коновал і кривиться від нудьги, ранкове сонце б'є йому в обличчя, і він ніде не може від цього сховатися. Ну, то слава Україні, каже Коновал і позіхає, рядами котиться легкий сміх. Нарешті нас відпускають, і привітання з новим навчальним роком закінчуються.
— Яка перша пара, Сава? — звертаюся до нього, той порпається в дерматиновій папці, дістає папірця, дивиться в записи: допуски і технологія вимірювань.
— Шо за біда? — морщиться Риня і питає, чи піду я на цю пару.
Вирішуємо йти. Нам читає миршава курка російською мовою, з пожовклими дрібними зубами й маленькими, як шпарини, очима. У неї неприємний, тонкий і колючий голос, який нас смішить, і ми насилу себе стримуємо, аби не пирсну–ти. Ця маленька жіночка, голова якої крутиться, як пропелер, двічі робить нам зауваження через наші з Ринею перешіптування й урешті виходить із себе, вибухає, як ураган, і виливає на нас весь свій гнів, на який тільки здатна, каже, шо ми:
ПОКИДЬКИ СУСПІЛЬСТВА
ВСІХ ВАС (це вже до цілої групи) ПОВИГАНЯЛИ ЗІ ШКІЛ
ВИ НЕ ЗДАТНІ ВЧИТИСЯ З НОРМАЛЬНИМИ ЛЮДЬМИ
ВИ ВІДСТАЄТЕ ВІД РІВНЯ РОЗВИТКУ ВАШИХ РОВЕСНИКІВ
НА БАГАТЬОХ ІЗ ВАС ЧЕКАЄ ТЮРМА
ЄДИНИМ ВАШИМ ПОРЯТУНКОМ Є УЧИЛИЩЕ
ЦЕ ОСТАННІЙ ВАШ ШАНС І НЕ ТРЕБА ПОКАЗУВАТИ З СЕБЕ ГЕРОЇВ
ВИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ
ВИ — МАЛЕНЬКІ ЗЛОЧИНЦІ
ШПАНА
ВАМ У ЖИТТІ НІЧОГО НЕ СВІТИТЬ.
Вона просить запам'ятати її слова. Затичка тріперна! Одразу розумію, що з цією вівцею будуть серйозні проблеми, й невідомо, чи складу її сраний залік у кінці навчального року. С–сука, каже з притиском Риня. На перекурі підхожу до Лободи й наказую, щоб змотався в магазин за кефіром, бо я себе погано почуваю, шлунок барахлить. Цей лох ламається, як дєвочка. Не встигаю сказати й слова, як до Лободи підвалює Риня й дає йому по балді; підар, вали в гастроном. Ображений Лобода йде. Риня довго на мене дивиться й каже, шо все це, Толян, твоя доброта, вони тебе вже слухати не хочуть. Твоя правда, відповідаю йому, треба частіше давати їм по кардану. На другу пару — етнографію та фольклор рідного краю — йти ломи. Лобода приносить мені кефір і хоче здиміти. Риня зупиняє його й каже, тебе ще не відпускали.